«Ти у мене мужня і сильна, не плач, не пророни й сльозини» – матері атовців з Тальнівщини про те, як бути матір’ю солдата

Напередодні Дня матері та Дня пам’яті та примирення колектив газети «Новий Дзвін» запросив до редакції кількох мам учасників АТО. Від засновника ТОВ «Урочище Журавське» Володимира Мовчана та депутата обласної ради Ігоря Новицького вручили пакунки з борошном ТМ «Перший млин» та медом. А від редакції – букет квітів. Усі жінки їх поклали до пам’ятника Героям Небесної Сотні та захисникам України, що в центрі Тального.
Одному Богу тільки відомо, що відбувалося у серцях цих жінок, коли дізналися, що їхні сини будуть воювати на Сході. Недоспані ночі в тривозі за свою дитину щоденно і щосекунди, радість від почутого такого рідного голосу сина і від того, що вчергове він відповів на дзвінок і сказав: «Мам, все добре, не переживай».
Олена Іванівна Геш зі Степної, на превеликий жаль, почула спочатку від родичів, а потім і від сільського голови про те, що її син, 27-річний Євген, загинув. «Нічого не знаю, – сказала. – Я з ним ще зранку, о 8-й говорила», – заперечувала, не вірила у те, що сталось.
– Хлопці, які служили разом з ним, приїжджали до нас позаминулого року. Тільки один раз. У них було мало часу. Я запитала: «Чи може бути так, що він залишився живим?». Вони сказали: «Ні». Ми мріємо, коли на Сході стихне, поїхати туди, у те селище. Зараз цього не зробиш – територія не під нашим контролем», – розповідає мама загиблого, втираючи сльози.
Тіло Євгена так і не знайшли.
До сьогодні у материнському серці жевріє вогник надії, що він якось відчинить двері батьківської хати, що повернеться і обійме свого вже тепер 13-річного сина Максима.
Як розповідає Олена Іванівна, її Женя зростав доброю, чуйною дитиною, був таким, як і інші діти. Разом зі старшою сестрою допомагали їм доглядати за господарством, поки були на роботі. Як одружився, почав їздити на заробітки, неодноразово бував на Заході України, де проживала його теща. Допомагав усім і завжди, хто б до нього не звернувся. Ніколи не відмовляв. Виховала сина так, що після смерті дружини Євген не залишив свого маленького Максимка, приїхав з ним до батьків.
– Коли він був маленьким, на маму був схожий. А зараз підріс, витягнувся – зовсім, як Женя. Хода, як у нього, і голос змінився. Це наша віддушина. Видно, так Господу було угодно, щоб ця дитинка у нас була, – розповідає про онука жінка. Сльози в очах змінює посмішка. Неймовірно, але вона змогла віднайти в собі сили, не зламатися морально і піднімати на ноги єдине дитя свого сина, замінила хлопчикові і маму, і татка. Каже, зараз хвилюється за Максима навіть більше, ніж коли він ішов до першого класу, адже бажає своїй кровинці щасливого, гарного майбутнього, світлої долі.
Валентину Микитівну Яромишину добре знають у Майданецькому і за його межами. Жінка довгий час працювала на керівних посадах у Майданецькому цукровому заводі. А останні 11 років його роботи очолювала профспілковий комітет. Про її запальну, сповнену енергії вдачу, організаторські здібності можна говорити безмежно. Вже той факт, що жінку обрали головою ветеранської організації села говорить сам за себе. Валентина Микитівна ініціювала та довгий час була організатором клубу «Надвечір’я», що об’єднав людей поважного віку навколо спільної справи. Керувати клубом, створювати концертні програми, організовувати зустрічі могла до певного часу – поки син Ігор не пішов в АТО. Це було справжнім випробуванням для зболеного серця матері, адже виряджати сина на війну для неї не вперше. Коли Ігорю виповнилося 18, відразу після закінчення Уманського сільськогосподарського технікуму, його забрали в армію. А після проходження «учебки» – в Афганістан. Пригадує Валентина Микитівна, як поїхали з чоловіком у військову частину у Ленінакані (нині м. Ґюмрі у Вірменії), звідки хлопців забирали виконувати інтернаціональний обов’язок у чужу й далеку країну. Ігор тоді попросив, щоб вони з батьком не здумали написати заяву про незгоду відправити його у Афганістан.
– «Я солдат і зрадником ніколи не стану», – так він тоді сказав. На прощання син міцно мене обійняв і попросив: «Ти у мене мужня і сильна, не плач, не пророни й сльозини – таке повір’я у солдат. Я повернусь живим тоді до тебе, до родини», – стримуючи сльози, розповідає жінка.
Одному Богові відомо, як важко було діждатися, не нарікаючи ні на що, не вронивши й сльозини… І син повернувся. Живим.
І вже коли у 2014 році над рідною Україною нависла ворожа загроза, Ігор Яромишин, не задумуючись ні на мить пішов захищати рідну землю. На той час він мав роботу, двох діток.
– Було це в серпні 2014 року, якраз на Маковія. Син приїхав з дружиною та дітьми до нас. Саме в цей час зателефонували до нас із сільської ради, шукали Ігоря (він 1968 року народження). Сказали, що потрібно з’явитися у військкомат. У нього навіть ще повістки не було, але він мовчки, без слів, зібрався і поїхав, – пригадує мати.
Служити довелося у найгарячіших точках Донеччини у складі 72-ї механізованої бригади. Ігор був механіком. Його досвід та знання справи не раз рятували побратимів від вірної загибелі.

А що робила вона, сизокрила голубка, у рідному Майданецькому? На той момент уже поховала чоловіка, старшого сина. Тужила, плакала? Ні, вона разом з односельцями та волонтерами з району збирала хлопцям усе необхідне: від пиріжків, тушонки, теплих носків та одягу до тепловізорів та бронежилетів.
Доля й цього разу була милостивою до жінки. Син повернувся живим. Через деякий час дружина Ігоря повідомила матері, що він намірився повернутися до хлопців, знову в АТО. Цього разу материнське серце точно б не витримало. Нервова система жінки наскільки ослабла, що від найменшого хвилювання у неї починає боліти голова, вона відчуває нестерпні болі від запалення трійчастого нерва. Син матір послухав – взяв паузу.
А вона, велика оптимістка, живе вірою у добро та справедливість і плекає надію, що війна на сході скоро закінчиться. І тоді матері спатимуть спокійно.
Катерина Андріївна Гресько, мама атовця – Андрія Гресько, ділиться з нами своєю історією, як вона пережила цей момент, коли син поїхав в АТО.
– Коли синові вручили повістку, у серпні 2014 року, я плакала і просила його, щоб ще раз подумав. Проте він був категоричним: «Ні, мамо, я уже вирішив і моє рішення незмінне». Звичайно, адже як з’ясувалося потім, то він неодноразово ходив до військового комісаріату з проханнями, щоб його забрали в АТО. Проте для мене це був шок. Все сталося дуже раптово. Зразу сина забрали на перепідготовку до Одеської області. Хлопці там півроку були на навчаннях, а синові доля випала потрапити на передову менше, як за місяць. Потім ми подзвонили на гарячу лінію, бо я дуже хвилювалася, адже син не був в армії, не мав спеціальної підготовки, закінчив лише воєнну кафедру. То як зразу відправляти його на війну? Проте мені сказали, якщо він офіцер, то значить підготовлений. Так почалися тяжкі дні для нашої сім’ї. Кожного дня у тривозі. Постійно спостерігали за новинами і Бога молили, щоб повернувся додому живим та здоровим, – розповідає із сльозами на очах Катерина Гресько.
Наша героїня дуже пишається своїм сином, який був командиром. Андрій командував взводом мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Вона дуже вдячна йому за те, що телефонував кожного дня.
– Вечорами з нетерпінням чекала дзвінка від сина. Він не міг довго говорити і тільки пошепки постійно розповідав, що у нього все добре. Мені варто було почути голос і ставало трішки ліпше на душі, не так з’їдала тривога, – ділиться спогадами Катерина Андріївна.
Неймовірно вдячна Гресько і волонтерам. З їхньою допомогою її син був забезпечений всім необхідним, тому їй, як мамі це було дуже важливо.
– На початку синові видали військовий шолом і бронежилет не дуже хорошої якості. Тож місцеві хлопці збирали кошти, щоб закупити необхідні речі і доставити їм туди, на передову. Навіть мій чоловік долучився до волонтерства. Поїхав до сина якраз на його 30-ий день народження. Хоча Андрієві не розповідав, що їде, бо він був би категорично проти, – згадує Катерина Андріївна. – Так, син рік був в АТО, а наші будні були сповнені хвилюванням. І ми неймовірно щасливі, що він повернувся живим і здоровим, адже там справжня війна. Тепер радіємо тому, що в нього вже є дружина і діти.
Світлана Вячеславів­­на Руденкова з Тального вже понад 30 років працює перукарем. Має двох синів – Віталія та Вячеслава, трьох онуків – Іллю, Лізу і Стьопу. Відколи Росія розв’язала війну проти України, менший син Вячеслав пішов воювати. Спочатку пішов добровольцем і одразу був мобілізований. Перша ротація – в Маріуполь на 2-гу лінію, а друга, найстрашніша – на передовій у районі Світлодарської дуги.

Що передумала за ці роки мама, які страхи краяли серце й не давали заснути – знає тільки вона (тато хлопців рано пішов із життя).
– Важко впоратися з думками й страхами. От як воно: вирости, вигодуй сина, а потім візьми і віддай на фронт, – розповідає пані Світлана. – Випровадила його на війну. Він мене і не питав, дорослий вже, своя сім’я є, але для мене він завжди залишиться маленьким моїм хлопчиком. Спочатку він був в «учебці», а коли вже попав в АТО, то моїм хвилюванням не було меж. Як на дзвінки не відповідає, то всяке в голову лізе, знаєте, як то буває. А як телефонний дзвінок: «Мамо, їду у відпустку!», я скоренько голубчиків накрутила, холодець зварила, пельменів наліпила, ще різного. Ледве діждалась! Заходить моя дитина, з бородою, а погляд… Тепер знаю: такий погляд у атовців буває. На фото в «учебці» стоять діти, а потім вони стають цілком дорослими мужчинами, з поглядом глибоким, мудрим, суворим. Я не все до ладу розумію з синових розповідей. Знаю тільки, що військове керівництво ним задоволене.
Світлана Вячеславівна захоплюється вирощуванням різних рослин. Здається, її будинок повністю зроблений із зелені. В її дворі є різні квіти, і кожна із них – цариця своєї пори року: у березні були крокуси, проліски, підсніжники, у квітні – гіацинти, тюльпани, нарциси, у травні розквітнуть інші, а їм на зміну прийдуть фарби літа.
Як каже Світлана Руденкова, її хлопці завжди уважні до неї: допомагають по господарству, в городі, в квітнику.
– Колись мені хотілося мати доньку. А тепер думаю: Бог знає, кому і що. Я щаслива, що в мене двоє синів і пишаюся ними. Вони в мене найкращі. А плакати – не хочу. Хіба що наодинці, сама з собою, щоб інші не бачили, не жаліли. Хай би казали про нас: вони – молодці.

Ольга ОСІЯНЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА, Ольга МОСКАЛЕНКО, Катерина КІХТЕНКО