Вісті Черкащини 
Трикутники надії: як слово вчительки з Тальнівщини відкриває дитячі серця
У коридорах Веселокутської гімназії кожен куточок дихає дитячими мріями. Саме тут, на уроках зарубіжної літератури, Наталія Оратівська вчить дітей відчувати вагу слова й шукати істину в класичних сюжетах. Вона має особливий хист – бачити за учнівськими рядками живу людину, її тривоги та сподівання. Замість сухого аналізу творів тут плекають щирі почуття, а звичайний зошит часто стає місцем для відвертої сповіді, що відкриває дитячі серця.
Книга як сповідь
Для Наталії Оратівської та її вихованців Всеукраїнський конкурс «Ми любимо зарубіжну літературу» – можливість знайти себе. Уже шість років поспіль гімназія перетворюється на місце, де слово оживає.
«Ми живемо цим конкурсом, – каже пані Наталія, і в її голосі відчувається та особлива твердість, яка буває лише у людей, відданих своїй справі. – Він збирає тих, хто бачить у книзі цілий всесвіт, а не лише друковані сторінки».
Вона з теплотою згадує кожного свого «золотого» вихованця. Данило Вовченко зумів зупинити мить у фотопроєкті. Вікторія Якубенко вдихнула життя у світи Толкіна через відеокадри. Голос Софії Ратушної став відлунням класики.
Для Наталії Іванівни важливо, щоб дитина відчувала політ. Усі технічні клопоти – передплату журналу й оформлення квитанції – вчителька бере на себе. Шлях учня до мрії має бути відкритим і безперешкодним.
Відео як сповідь: «Листи з полону»
Цього разу творчий тандем Наталії Оратівської та її учениці Маргарити Гук представив на розсуд журі кіносповідь – відео за поезією Константи Галчинського «Листи з полону». Усе вирішила доля. На уроці, присвяченому літературі проти війни, у класі панувала така тиша, яку, здавалося, можна було торкнутися руками.
«Коли Маргарита почала читати… я побачила не дівчинку біля дошки, а жінку, що чекає звістки з небуття, – тихо згадує вчителька. – Тоді я зрозуміла: ми маємо показати це світові».
Зйомки проходили у стінах Тальнівського музею історії, де самі речі пам’ятають минуле. Завдяки підтримці Ольги Приходько й Світлани Проценко Маргарита змогла доторкнутися до справжньої історії.
У відео є мить, від якої перехоплює подих: дівчинка тримає в руках лист-трикутник. У руках Маргарити – не реквізит, а справжній лист солдата Другої світової війни. Його доля навіки лишилася в музейних архівах, а пожовклий папір досі зберігає біль і надію того часу.
«Ми навіть столик переставляли, щоб тіні на стінах підкреслювали тугу, – ділиться Наталія. Іванівна. – Коли на плечі Маргарити накинули стару шаль, а вона відчула пальцями шорсткість того паперу, нам не довелося грати. Перший дубль став найсильнішим, бо в ньому не було фальші».
Коли дорослішають очі
Для Маргарити ця робота перестала бути шкільним проєктом у ту мить, коли вона притиснула до грудей паперовий трикутник. Після зйомок дівчинка довго мовчала, наче ще не могла повернутися зі світу Галчинського у звичне життя гімназійних коридорів.
«Знаєте, я тепер інакше дивлюся на старі фотографії, – зізналася вона вчительці пізніше. – У кожній із них – чиєсь життя, яке не можна зрадити забуттям».
Наталія Оратівська бачила, як дорослішали очі її учениці. Вона знає: нагороди на конкурсах – то приємно, але значно важливіше те, що її вихованці навчилися відчувати чужий біль як свій. Тепер ці «трикутники надії» живуть не в музейних архівах чи на екранах моніторів, а в пам’яті серця, де Слово назавжди перемогло байдужість.
Мистецтво бути Людиною
Секрет успіху вихованців Наталії Оратівської криється в її безкомпромісній філософії: вірш – це емоція. Якщо не пропустити його крізь власне серце, слухач залишиться байдужим. Вона чекає від учнів не ідеальної дикції, а співпереживання.
«Я не будую стіну між вчителем та учнем, я за людський контакт, – каже філологиня. – Буваю суворою щодо дисципліни, бо без порядку не буде перемоги. Але кожен мій учень знає: я за них горою».
Коли відео її вихованців збирають вподобайки у соцмережах, вона радіє не за себе. Наталії Іванівні важливо, щоб діти відчули: їхні почуття мають вагу. Попереду нові задуми. Учителька вже бачить Маргариту в образі Есмеральди. Але спершу – знову книга, пошук іскри, що не дозволить сфальшивити. Бо в літературі, як і в житті, справжність – єдина цінність, яку неможливо підробити.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
