Вісті Черкащини Трудівник із села на Тальнівщині зріс серед колосків і шелесту трав
У самому серці Тальнівщини, де поля простилаються до самісінького обрію, а вітер тихо шепоче старі селянські легенди, живе чоловік, чия доля нерозривно пов’язана з рідною землею. Павло Сидорович Попсуй – працьовитий механізатор, майстерний столяр і мудрий сім’янин. Усеньке його життя – втілення стійкості, любові до рідного краю й безмежної відданості родині. Його шлях проліг крізь тяжкі колгоспні будні, воєнні злигодні, майстерність рук і тепло домашнього вогнища.
Дитинство
Матуся народила своє дитя 12 липня 1930 року просто в полі. Тож найпершою колисковою для нього стали тихий шелест дозрілого житнього колосся й стомлений спів цвіркунів. У свідоцтві про народження з’явилося інше число – 16-те, адже батько трохи запізнився до сільради.
За словами Павла Сидоровича, до першого класу він пішов восьмирічним, бо тоді дітей приймали до школи саме в такому віці. «Я вже вмів читати й писати», – пригадує він свої шкільні роки. Проте закінчив лише три класи. Сувора сільська буденність гартувала його характер з малих літ. Колгоспна праця, мізерна їжа за трудодні, непосильні податки робили дитинство непростим.
На вигоні хлопчик випасав корову, носив воду, допомагав батькам косити траву. Вечорами, сидячи біля хати, слухав батькові розповіді про селянське життя й будні. Саме ці прості, але сповнені мудрості миттєвості формували в ньому працьовитість, стійкість і любов до рідного краю, яка згодом стане провідною ниткою всього його життя.
Воєнні роки
У листопаді 1941 року німецькі війська окупували Шаулиху. Павло не пішов до 4-го класу й пас корову на широкому вигоні, де вітер розбишакувато смикав за чуби високі трави. Чотири роки війни хлопець прожив, спостерігаючи, як змінюється навколо світ. «На фронті бої точилися досить далеко, а ми виживали власною працею», – ділиться він.
Весною 1944 року радянські війська звільнили його рідне село. Лінія фронту проходила між Шаулихою та Беринкою, тому ця місцевість залишилася відносно неушкодженою. Проте війна залишила глибокий слід у душі Павла, навчивши цінувати мир, тишу ранкового співу птахів і спокій рідної оселі. Поля й луки, які він обіймав ще дитиною, тепер здавалися йому святими, а кожен колосок і травинка – неоцінною часткою злагоди, за яку довелося боротися.
Трудовий шлях і столярна майстерність
Після війни юнак не повернувся до школи – життя вимагало дії. Спочатку працював механізатором у колгоспі, майстерно керуючи потужною технікою, що допомагала вирощувати хліб для всієї країни. Трактор ревів над полями, здіймаючи пил, а його керманич відчував себе частиною цього нескінченного руху землі, де кожна стежина та найдрібніший колосок – знайомі й дорогі.
Згодом, у 1946 році, Павло поїхав до Києва, щоб опанувати столярну справу. Повернувшись, довгі роки працював у Тальнівському побутовому комбінаті, майстерно виготовляючи з дерева найрізноманітніші речі. Його «золоті руки» стали відомі всій Шаулисі. Працьовитість і майстерність умільця закарбувалися в цеглі та дереві багатьох домівок. Скільки теплих грубок і зручних плит він склав, скільки надійних дахів поставив на будинках, даруючи людям тепло й затишок! Кожна його робота – віддзеркалення неперевершеного таланту, який він вкладав у кожен цвях, цеглину чи шматок дерева.
Досвідченою людиною Павло Сидорович повернувся з Тального в Шаулиху, побудував хату й доглядав стареньку матусю, знаючи, що коріння тримає людину, як старий дуб – гілля. У його руках прості матеріали набували життя. Праця залишила слід не лише в будівлях, а й пам’яті людей.
Родина
У 22 роки Павло одружився з дівчиною-сиротою Галинкою з сусідніх Папужинців. Разом вони збудували хату в Тальному, де кожен день наповнювався працею, турботою один про одного та щоденними сімейними справами. Тут народилися четверо синів і донька. На жаль, смерть забрала Анну й Петра, залишивши гіркий спогад у серці батьків. Три сини, наче молоді дубочки, тягнулися до сонця, вбираючи батькову працьовитість і любов до рідної землі. Нині всі вони мають власних дітей та онуків, і пам’ять про минулі дні живе в родинних традиціях та турботі один про одного.
Важким випробуванням для Павла Сидоровича стала хвороба дружини, яка довго боролася з туберкульозом. Щоб полегшити її страждання, він навчився доглядати за бджолами й завів пасіку. Вона стала не лише джерелом цілющого меду, а й місцем спокою та злагодженості. Мудрий пасічник знаходив тут відраду. Бджолині сім’ї, працьовиті й дружні, вчили його терпінню та уважності. Спочатку на просторому подвір’ї розташувалися три вулики, а згодом їх кількість зросла до понад двадцяти.
Коли Галина Макарівна померла, хатня тиша змінилася гірким спогадом. Усе навколо дихало пам’яттю про неї та відлунням щасливих днів, наповнених пахощами домашніх страв і подружнім теплом. Сьогодні пасіку доглядає наймолодший син Роман, продовжуючи справу батька й зберігаючи ту саму любов до природи, терпіння і відданість, що передалася йому в спадок.
Післямова
Цьогоріч, відзначивши 95-річчя, Павло Сидорович залишається вірним рідній землі й родині. «Я цього року не такий замашний, як торік, – каже він. – Дякую сусідам Олені й Володимирові Пархоменкам за допомогу. Наче мені рідні». Для нього важливі теплі спогади, спілкування з рідними та тихі будні, які роблять життя осмисленим і спокійним.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
