Вісті Черкащини 
Траурна лінійка в гімназії на Тальнівщині: на Стіні пам’яті з’явився ще один портрет полеглого Героя
У Веселому Куті до останнього молилися про диво. Доки Іван Матющенко вважався зниклим безвісти, у селі вірили: він повернеться. Але минулої неділі надія згасла. Громада навколішки зустріла свого захисника «на щиті», а вже за кілька днів його світлина з’явилася на Стіні пам’яті рідної гімназії.
Цю надважку місію виконали джури куреня імені Віктора Мельниченка. Портрет воїна до Стіни пам’яті несла його двоюрідна сестра – курінний гетьман Маргарита Гук. Для дівчини цей крок став найболючішим у житті, а для всієї шкільної родини – обіцянкою ніколи не забути ціну нашого спокою. Як розповіла виховниця куреня Ірина Степанець, тепер кожен світанок у Веселому Куті нагадуватиме про справжню ціну нашої можливості жити, працювати й просто бути.
Коли реальність обриває надію
Усе мало бути інакше. Разом із роєм «Козаченьки» виховниця Ірина Степанець готувала проєкт для обласного конкурсу «Герої серед нас». Вибирали тему найболючішу – про зниклих безвісти земляків із навколишніх сіл. Серед них був і випускник Веселокутської школи Іван Матющенко.
Робота вже була на фініші: зібрані матеріали, записані спогади рідних, змонтоване відео. У кожному кадрі жевріла віра: «зниклий» – не означає «полеглий». Але життя вписало свої жорстокі корективи. Прийшло офіційне підтвердження. Замість конкурсної перемоги – похорон, замість надії – чорна стрічка. Для джур це стало ще одним зіткненням із мороком війни, яка забирає не абстрактних героїв, а своїх.
Мить важкої тиші: відпустити у вічність
Минулої неділі Веселий Кут прощався з Іваном. А вже за кілька днів його світлина мала зайняти місце на Стіні пам’яті. «Це була мить важкої тиші, – пригадує Ірина Степанець. – Поки тривала невідомість, ми трималися за віру. Перенесення фото на Стіну пам’яті – то наше останнє земне «прощавай». Ми відпускали його у вічність. Відчувалася величезна відповідальність і фізичний біль від того, що наше Небесне військо поповнюється такими молодими людьми».
До цієї місії джури готувалися внутрішньо. Виховниця вчила їх тримати стрій, коли на очах сльози, і перетворювати біль на пошану. «Сьогодні ми приймаємо Івана у стрій нашого куреня назавжди, – казала вона дітям. – Він віддав життя, щоб ви могли стояти тут, під українським небом. Будьте варті його пам’яті».
Після цієї події джури подорослішали в одну мить. Це читається в їхніх поглядах, бо вони стали глибшими. Це відчувається в дисципліні, що перетворилася з вимоги вчителя на внутрішню потребу. Для цих дітей війна перестала бути картинкою з медіа. Тепер вона для них має конкретне обличчя: порожнє місце за столом і світлина на стіні рідної гімназії.
Іспит на міцність для курінного гетьмана
Цей день став особистим випробуванням для Маргарити Гук. Як курінний гетьман, вона мала вести за собою інших, а як сестра – тамувати біль, що розривав серце. Саме Маргарита встановила портрет брата на меморіал. Це був акт неймовірної сили духу: символ того, що родина і курінь єдині у цій скорботі.
У селі про Івана Матющенка говорять як про людину світла. Він не шукав слави, проте й не зміг залишитися осторонь, коли Батьківщина опинилася в біді. Його життя тепер – наочний приклад для ліцеїстів: справжній патріотизм вимірюється не гаслами, а вчинками. Майбутні покоління мають знати: Воїн не міг вчинити інакше за цей вибір заплатив найвищу ціну.
Гартування характеру: від Віктора до Івана
Носити ім’я Віктора Мельниченка для куреня –це мати моральний компас, що не дає схибити. Це зобов’язання бути справжнім осередком гартування характеру. Виховниця Ірина Степанець переконана: між Віктором та Іваном пролягла невидима, але міцна тяглість поколінь. Це ланцюг незламності, який джури не мають права розірвати.
Як пояснити дітям біль втрати так, щоб у серцях оселилася гідність, а не отруйна озлобленість? У Веселому Куті виховують на істині: ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто за нашими спинами. Біль тут сприймають як ціну любові до Свободи, а смуток трансформують у відповідальність. Кожен учень знає: він має стати кращим, сильнішим і розумнішим, аби смерть Героя не виявилася марною. Справжня гідність народжується там, де пам’ять стає дією.
Не звикайте до війни
Бути виховницею в часи, коли дитинство обпалене вогнем, – то щоденний іспит на щирість. Діти миттєво відчувають фальш, тому кожне слово має бути чесним. Головне послання Ірини Степанець до громади звучить як набат: «Не звикайте до війни. Кожна світлина на Стіні пам’яті – чийсь згаслий всесвіт. Пам’ятайте ціну кожного свого спокійного дня».
Пам’ять про Івана Матющенка не має стати звичним елементом шкільного коридору. Вона залишається живим болем, який спонукає бути гідними цієї жертви.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
