Вісті Черкащини Тіні війни: спогади ветерана афганської війни з Тального
Коли людина чує слово «війна», то уявляє хаос, вибухи, руйнування. Однак для тальнівця Миколи Павловича Кіфоренка ті далекі події в Афганістані – не просто картина зі звуків та образів, а глибокий внутрішній досвід, який він несе в собі й досі. Бойові дії в азійській країні у спогадах колишнього воїна постають не лише як сторінка історії, а як гострий, живий біль. Початок конфлікту для нього – не просто число в календарі, а мить, що назавжди змінила життя. Дату вторгнення Кремль вибрав не випадково: того дня майже весь християнський світ святкував одне з найбільших релігійних свят – Різдво.
«25 грудня 1979 року, о 7 годині ранку, поблизу міста Термез два спеціалізовані полки почали наводити понтонний міст через стрімку й примхливу річку Амудар’ю. Уже тоді війна забрала першу жертву – солдата з Полтави, якого змило з понтона крижаною хвилею, – згадує пан Микола. – Роботи тривали близько семи годин. О 15-ій радянські війська перетнули річку й почали вторгнення до Афганістану».
Спецпідрозділи ГРУ та КДБ здійснили штурм палацу Аміна, що тривав добу. У результаті тиран був убитий. Загинуло також двоє його дітей. Нападники втратили керівника операції – полковника Бояринова, п’ятьох офіцерів спецназу КДБ, шістьох військових і дев’ятьох десантників. За деякими даними, загинуло кілька сотень афганських вояків, вірних Аміну. Так радянські солдати стали частиною громадянського протистояння в Афганістані. Зрештою, вони загрузли в ньому на понад дев’ять років, а кількість «обмеженого контингенту» зросла до близько 100 тисяч військових.
«Кожна війна має свої особливості. Афганська не схожа на жодну іншу, – ділиться Микола Павлович. – У неї були свої прийоми, тактика й способи. Не було чітко вираженого фронту й тилу. Не існувало меж і правил. Завжди було не зрозуміло, хто й де супротивник. Здавалося, що його немає ніде й що він скрізь. Траплялося так, що сьогоднішні союзники завтра перетворювалися на супротивників, і навпаки».
Тоді, у грудні 1979 року, юний Микола, як і тисячі інших радянських солдатів, ступив на афганську землю. Вони всі вірили, що їхній обов’язок – допомогти країні, що звернулася за допомогою. Однак уже з перших днів стало зрозуміло: Афганістан – зовсім інша реальність, де час наче завмер, а люди живуть за своїми давніми законами.
«Бачиш гори, пустелю, крихітні села з глинобитними хатами й відчуваєш, як це місце тебе поглинає, – згадує наш гість. – Проте не бачиш ворога, хоча відчуваєш його присутність кожною клітинкою. І це найстрашніше – постійна невизначеність».
Наша розмова – не лише спогади про бої, засідки й утрати, а й про складність вибору. «Були моменти, коли наші солдати (а вони ж були юними!) мусили вирішувати за лічені секунди: хто перед ними – друг чи ворог? – говорить «афганець». – Це виснажувало морально. Та війна навчила нас цінувати кожен день, кожну мить, коли ти залишаєшся живий».
Микола Павлович переконаний, що розповідати про Афганістан – не просто право, а обов’язок колишніх воїнів: «Якщо ветерани, які бачили ту війну й брали в ній участь, не розкажуть про неї, то за них це зроблять інші. Проте це буде інша «правда», прикрита нашими іменами. Тому ми повинні зберегти справжні спогади й для себе, і для тих, хто прийде після нас».
Розповідь Миколи Кіфоренка – не лише історія, здавалося б, чужої війни, а й важливий урок для майбутніх поколінь. Це нагадування про те, як легко воєнне лихоліття змінює долі, перетворює життя на нескінченний бій за виживання й залишає по собі гіркий слід. Вона вчить нас цінувати мир. Як показує досвід, найцінніше, що може бути, – то можливість любити й жити поруч з дорогими серцю людьми. Спогади про грізні часи не повинні завмирати в найглибших куточках пам’яті «афганців», а передаватися далі, щоб не забулися уроки, здобуті ціною великих жертв.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
