Вісті Черкащини 
«Тільки в цей спосіб можна протестувати?..»: Тальнівська вчителька розповіла про самоспалення Олекси Гірника
У розпал періоду застою, коли стіни радянської системи здавалися непорушними, знаходилися сміливці, які наважувалися на безпрецедентний крок. Віддавали життя за українську мову й незалежність, стаючи живими смолоскипами в пітьмі окупації. Про долю Олекси Гірника, дисидента й політв’язня, чий подвиг роками приховували під грифом таємности, нашому виданню розповіла вчителька української мови та літератури Тальнівської ЗОШ №2 Тетяна Коломинська.
Крізь терни неволі
Олекса Гірник народився в 1912 році в родині бойків-верховинців – людей загартованих і вільних духом. Його шлях до усвідомленого патріотизму почався через «Пласт» та «Просвіту»
в українській гімназії. Згодом замість затишних аудиторій Львівського університету доля кинула його до польської армії, а згодом – у жорна політичних переслідувань.
25 березня 1937 року юнака засудили за критику влади та заклики до незалежності України. Він пізнав холод тюрем Львова, Кракова й Тарнова. Під час німецького вторгнення до Польщі зумів утекти з в’язниці. Проте вже в листопаді 1939-го Олексу заарештувало НКВД. «Провина» була в людяності: він заступився за поляків, яких заганяли до товарних вагонів для виселення. Вирок «найгуманнішого» радянського суду був невблаганним: 8 років концтаборів у Норильську й Магадані та 5 років позбавлення виборчих прав.
Біль за рідне слово
Глибокої осені 1948 року Олекса Гірник нарешті повернувся в Україну. Оселився в Калуші, працював бухгалтером, каменярем, копачем. Проте фізична праця не могла вгамувати болю в серці. Його випалювало становище України, а особливо – посилення русифікації. Чоловік шукав розради в рядках Шевченка та Гончара, вивчав праці Івана Дзюби та Валентина Мороза.
Вийшовши на пенсію у 1972 році, він розпочав свою таємну боротьбу. Від рідних приховував, що пише листівки проти російської окупації. Близько тисячі закликів, сповнених болю за долю нації, чекали свого часу в його домі.
Останній іспит на Тарасовій горі
У січні 1978 року, напередодні 60-ї річниці проголошення самостійності УНР, Гірник зважився на останній крок. У прощальному листі до дружини він писав: «Я йшов простою дорогою, тернистою; не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня. Мій протест – то пережиття, тортури української нації… Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
Сказавши, що їде до Львова, Олекса Миколайович вирушив до Канева. З собою мав лише дві каністри з бензином та стоси листівок. Близько 3-ї години ночі 21 січня він розкидав їх на Тарасовій горі, а поруч залишив свій останній заклик: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!… Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?»
Обливши себе бензином, дисидент підпалив вогонь, який мав розбудити заціпенілу країну.
Змова, мовчання
Обгоріле тіло знайшли вранці. Міліціонери зібрали 970 листівок, але декілька з них заховали. За справу одразу взялися кадебісти: допитували родичів, робили обшуки вдома. Владі було важливо знеславити героя: поширювали чутки про «п’яницю» чи «душевнохворого», а родині повідомили про смерть в автокатастрофі. Тільки у 1990-х роках канівські міліціонери та лікарі змогли відкрити світові правду.
Післяслово
Сьогодні подвиг Олекси Гірника визнано на державному рівні. У 2007 році йому посмертно присвоєно звання Героя України. Життя і смерть патріота України – нагадування нам усім: мова і незалежність – цінності, за які люди добровільно віддавали себе вогню, аби ми сьогодні мали право бути собою.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
