Вісті Черкащини Тальнівщина зустріла Захисника з Мошурова після повернення з російського полону
Цей день ми так довго чекали. Молилися, вірили, сподівалися. 23 липня ця мить нарешті настала: додому повернувся наш Захисник – командир взводу, молодший лейтенант ЗСУ Вадим Анатолійович Гученко. Після важких місяців у російському полоні, після випробувань, що здавалися нескінченними, він знову вдома – серед своїх, на рідній Тальнівщині.
Хто він, Воїн, якого так довго чекали? Ось що він нам розповів під час інтерв’ю в жовтні минулого року.
Народився в багатодітній сім’ї в селі Мошурів (мама самотужки виховала шістьох дітей). Закінчив місцеву школу, здобув освіту менеджера в Уманському національному університеті садівництва та працював на молочному підприємстві в Уманському районі. У вільний час захоплювався спортом – футболом і боротьбою. Проте мирне життя докорінно змінила війна.
Військовий шлях юнака розпочався з призову. Завдяки вищій освіті він мав змогу стати офіцером. Навчався в Національній академії Сухопутних військ у Львові, проходив стажування у Великій Британії, де інструктори з країн НАТО готували українських командирів до сучасної війни.
Повернувшись, отримав звання молодшого лейтенанта й одразу поповнив лави бойової бригади. Тут на нього чекали «обстріляні» хлопці. Перші дні були важкими. Нові обставини. Море інформації. При цьому, не маючи бойового досвіду, Вадим мав командувати взводом. Зібравшись із духом, звернувся до підлеглих: «Хлопці, я прийшов до вас молодим і без військової практики, тож прошу допомоги. Хочу вчитися у вас, переймати ваші навички, адже всі ми тут для однієї мети».
Щодня на фронті – нові завдання, постійна відповідальність, турбота про побратимів. Вадим – не тільки командир, а й наставник і товариш. Його слова – щирі, ставлення – людяне, а довіра підлеглих – безцінна.
Зустріч Героя на рідній землі
Біля пам’ятника Героям Небесної Сотні та Захисникам України зібралося чимало людей. Усі були з квітами, українськими прапорами, а в очах мерехтіли сльози радості. Жінки щиро плакали, не приховуючи емоцій. Кожен прийшов, щоб сказати найголовніше: «Ми чекали на тебе. Ми вдячні. Ми поруч».
Першою з вітальним словом виступила староста Тетяна Гудзенко. Вона вручила Вадимові запашний коровай – символ домашнього тепла й достатку – та щиро подякувала за його незламний військовий подвиг і мужність у захисті України.
Далі слово взяв міський голова Тального Василь Сідько. З теплотою й повагою він накинув на плечі Воїна Державний Прапор України – символ незламності та свободи, за яку він боровся. «Вадиме, ми безмежно щасливі, що ти живий і повернувся додому. Цей прапор – подяка всієї громади за твою стійкість і боротьбу. Ти наш Герой, і Тальнівщина пишається тобою!» – зазначив Василь Петрович.
Згодом люди підходили до Захисника – виснаженого, але сильного духом, – щоб обійняти, сказати лагідне слово. Слова подяки лунали звідусіль.
Ці миті він запам’ятає назавжди. Так само, як і кожен, хто прийшов його зустріти.
Його погляд – зосереджений і спокійний. У ньому – те, що не зламати. Бо Вадим Гученко – не лише командир, а приклад. Для побратимів. Для дітей. Для всієї громади. І нехай шлях до перемоги ще триває, повернення наших Героїв – це вже її частина. Адже Україна сильна, коли всі разом. Коли пам’ятає. Коли зустрічає.
Підтримка від Церкви
Не залишилася осторонь і Церква. Протоієрей Андрій Гаргат, благочинний Тальнівської громади, поділився з нами своїми думками: «Моя присутність тут – це вияв підтримки для самих воїнів, які повертаються з полону, та для їхніх родин. Я неодноразово мав можливість особисто спілкуватися з нашими хлопцями після їхнього звільнення. Неможливо уявити, які муки їм довелося пережити, які знущання витримати. Тому такі зустрічі – дуже важливі. Ми приймаємо наших хлопців з вдячністю й любов’ю, бо вони воювали за нас.
Добре знаю багатодітну родину Гученків. Коли Вадим потрапив у полон, його молодший брат Богдан, попри всі обставини та прохання матері, добровільно пішов до війська. Нещодавно ми з вірянами Петропавлівського й Мошурівського храмів купили шолом, який він обрав сам. Його вартість – 12 тисяч гривень. Ми оплатили цю суму без вагань, бо це – питання його життя.
Наше головне завдання — духовне. Щонеділі та на свята молимося за всіх: за живих, поранених, полонених і загиблих. І тішимося, коли Господь повертає наших хлопців додому. Вони – сильні духом, навіть якщо мають поранене тіло.
Хочеться, щоб таких повернень було якомога більше. Ми зустрічатимемо Оборонців з відкритим серцем і проситимемо Господа дати їм сили жити далі. А Україні – якнайшвидшу перемогу».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
