Вісті Черкащини 
Тальнівщина в жалобі: Крила старшого брата навіки закрили небо
Небесний легіон Тальнівщини
Кажуть, доля випробовує найсильніших, але чому забирає найкращих? У великій родині, де під одним дахом зростало восьмеро дітей, Олександр Заїченко був опорою й серцем дому – справжнім сонцем, навколо якого обертався їхній маленький всесвіт.
Сьогодні лише портрет у чорній рамці зустрічає рідних теплим поглядом. У спогадах сестри Ольги Сьоміної брат назавжди залишиться людиною, яка понад усе любила життя, свою велику родину і той особливий затишок, що зветься рідним домом.
Опора для восьми сердець
Олександр Леонідович Заїченко народився в Тальному 27 листопада 1995 року. Дитинство минуло в стінах місцевої школи №3, де він зростав доброю та надзвичайно товариською дитиною. Бути найстаршим у такій родині – то і привілей, і велика відповідальність, яку хлопець ніс без жодних скарг. Для молодших він став одночасно й вихователем, і надійним захисником.
Ольга з особливим теплом згадує роки, коли родина мешкала в селі під Києвом. То був час щирого, безтурботного щастя. «У нас була улюблена гра – вечірні хованки, – ділиться вона. – А взимку Саша вів нас усіх на гірки. Ми ліпили снігових баб, будували цілі фортеці та ковзанки. Він вчив нас глибше сприймати світ, вигадуючи для менших розвивальні ігри, спонукаючи думати й аналізувати».
Олександр завжди був прикладом, на який брати та сестри рівняються й досі. Він мав дивовижну здатність бачити людей наскрізь. Навіть коли молодші підросли, по-батьківськи застерігав: «Ця людина тобі не підходить, будь обережна». І ніколи не помилявся.
У Тальному його пам’ятають як щирого юнака, захопленого спортом. Він власноруч майстрував удома турніки, тому що обожнював відчувати силу й тримати себе у формі. Плекав міцність духу й тіла не задля хизування, а щоб бути надійною опорою для матері Зінаїди Леонідівни. Син допомагав їй у всьому – від важкої хатньої роботи до виховання молодших дітей.
Покликання, гартоване війною
Після школи Олександр здобув у Києві фах маляра-штукатура та лицювальника-плиточника. Проте справжнє покликання віднайшов у 2016 році під час строкової служби в Національній гвардії України.
Саме тоді захист країни став для нього свідомим вибором. Юнак підписав контракт, пройшов через пекло АТО. Війна додала йому серйозності й життєвої мудрості, проте зберегла в ньому світлу доброту. Понад усе в людях Олександр цінував чесність.
З перших днів повномасштабного вторгнення знову став у стрій. Уже 22 лютого він перебував на лінії фронту, через що рідні певний час не мали з ним зв’язку. Лише за кілька днів Саша зателефонував сестрі, проте розмова була короткою: «Нічого не можу казати телефоном, але не хвилюйтеся за мене».
Навіть у найгарячіших точках під Бахмутом, виконуючи обов’язки молодшого сержанта й навідника-оператора розвідки, він залишався турботливим братом. Спілкувалися переважно в соцмережах, де Олександр намагався переключити увагу на справи близьких.
«Він більше цікавився нами, – згадує Ольга. – Ми запитували, як минув день, розповідали якісь веселі історії, аби відволікти його від думок про війну. Про саму службу брат мовчав, оберігаючи нас від зайвих хвилювань».
Маленька копія великого тата
Найбільшим болем і водночас найвищим щастям Олександра був син Костянтин. Він став для малюка взірцевим батьком: після розлучення з дружиною майже самотужки виховував сина до трьох років, майстерно поєднуючи службу, роботу й виховання. Чоловік прагнув дати дитині все: атракціони, розваги та, найголовніше, щасливе дитинство.
«Зараз Костику сім років, він пішов до першого класу, – розповідає Ольга. – Як дві краплі води, схожий на тата. Дивишся на нього – серце стискається».
Наш захисник мріяв, що після перемоги вони з Ольгою започаткують щось своє, родинне. Оскільки сестра за фахом кухар-кондитер, він марив власною кав’ярнею. Хотів, щоб уся велика родина нарешті зібралася разом, а навколо пахло свіжою випічкою, а не порохом.
Останній виїзд у вічність
Трагедія сталася 13 червня 2023 року. Ольга тоді була на третьому місяці вагітності. Коли на роботі вона побачила три пропущені дзвінки з незнайомого номера й повідомлення від побратимів брата, серце похололо. Командир взводу згодом розповів: бійці виїхали в ніч з 12-го на 13-те на допомогу своїм. У їхню автівку влучила керована ракета. Шість чоловіків загинули миттєво.
«Я до останнього писала братові в інстаграм, не хотіла вірити, – згадує сестра. – Ми чекали тиждень, поки полеглих зможуть забрати з поля бою, а потім ще два місяці тривала експертиза ДНК».
Тільки в серпні 2023 року воїн повернувся до рідного Тального на вічний спочинок.
Післяслово
Олександр Заїченко загинув, захищаючи Україну, але для рідних він назавжди залишиться старшим братом, чия любов і досі зігріває їхні серця. Якби він міг звернутися до Ольги сьогодні, вона знає, що б він промовив: «Навіть якщо щось не виходить, то не здавайся. Ти з усім упораєшся».
Воїн мріяв про аромат свіжих тістечок у сімейній кондитерській, а натомість став небесним охоронцем для своєї великої родини. Тепер він оберігає малого сина, який зростає точною копією свого Героя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
