Вісті Черкащини 
Тальнівщина танцює: як «Дивоцвіт» підкорив сцену у Звенигородці
Коли на сцені відчайдушно «запалюють» жартівливі «Кумасі», а глядацький зал вибухає оплесками ще до останнього па, розумієш: українське мистецтво – не застигла форма, а жива стихія, що єднає покоління. Цьогоріч Звенигородка приймала обласний фестиваль-конкурс до 131-річчя «батька» українського танцю Василя Авраменка. Тальнівська громада стала тією яскравою нотою, що змусила серця глядачів битися в унісон з народним ритмом. Поки в повітрі витав дух суперництва між колективами зі Шполи, Звенигородки, Лисянки й Багачевого, артисти зеленьківського «Дивоцвіту» тричі виходили на кін. Своїми постановками «Кумасі», «На полонині» й «А до мене Яків приходив» вони довели: справжнє диво народжується там, де в кожен рух вкладають щиру українську душу. Про емоції за кулісами, підтримку громади й підготовку до великого гала-концерту ми поспілкувалися з керівницею колективу Ганною Караульною.
«Хоч небо падай, а на репетицію йду!»
Для учасниць «Дивоцвіту» танець – територія особливої відповідальності. Ганна Костянтинівна розповідає: готувалися так завзято, адже від кожного руху залежав престиж усієї громади. На цьому святі хореографії артисти із Зеленькова представляли Тальнівщину самі-самісінькі.
«Дівчата в мене сімейні, у кожної вдома мільйон справ, робота, клопоти, – каже керівниця. – Але на репетиції у нас залізне правило: хай там що горить-палає, а йти треба. Настрій був по-справжньому бойовий. Кожна відчувала цей приємний тягар на плечах: тільки б не підвести рідний край!».
Коли приїхали до Звенигородки, про розслаблення й мови не було. Поки інші колективи гомоніли в кулуарах, зеленьківські дівчата, допомагаючи одна одній, уже розкладали костюми – усе згідно з програмою. У «Дивоцвіті» вік – лише умовність: тут в одному такті кружляють і юнки, і статні пані. Адже коли серце просить танцю, паспортні дані відходять на другий план.
Від Якова-дебютанта до «вишеньки на торті»
За кожною постановкою стоять люди, чия відданість сцені межує з фанатизмом. Ганна Караульна перераховує своїх «зірок» з особливою ніжністю. Першою згадує Оксану Удачну – адміністраторку села й свою «праву руку». На Оксані тримається весь гардеробний фронт: підшити, докупити, перевірити кожен ґудзик, аби костюм на дівчатах сидів як улитий.
Є в колективі й своя родинна команда Гладунців. Мама Віта працює в столиці, але щойно випадає вихідний – і вона вже в Зеленькові, на репетиції. Поруч з нею на паркеті доньки: студентка Олександра й восьмикласниця Оля.
«А історія Ігоря Зелінського – то взагалі окремий сюжет, – усміхається керівниця. – Він досі ніколи не танцював! Виступив так, що ми самі замилувалися – на сцені в артиста танцювала душа». Коли колежанки запропонували йому роль Якова, лише коротко кивнув: «Спробуймо!». Вечорами, доки дівчата вже з ніг падали від утоми, Ігор наполягав: «Ще раз! Тільки вчуся, не маю права підвести».
Свою розраду в «Дивоцвіті» знайшла й пані Анжела Таран із Херсонщини. Її рідну хату розбомбили вщент, син – на передовій. Жінка перевезла на Тальнівщину не лише сім’ю, а й стареньких родичів і буквально рятується танцем. «Вона в нас така легка! Жартівливо називаємо її нашою «вишенькою на торті», – каже Ганна Костянтинівна.
Репетиції в порожніх коридорах і вірність попри втому
Кожен у «Дивоцвіті» – окрема історія про характер. Скажімо, працівниця комунального господарства Люба Горбаченко влаштовує собі додаткові тренування просто на робочому місці. «Приходжу на роботу, в адмінбудівлі ще ні душі, – розповідає вона. – Стаю в порожньому коридорі й відшліфовую рухи, аби не забути». Керівниця додає: у жінки така сонячна усмішка, що коли та вливається в танець, то світлішає всім навколо.
А Настя Пельменьова стала в колективі символом дисципліни. Вона навчається в Тальному, повертається додому о пів на четверту й, навіть не зазирнувши до хати, з сумкою на плечі мчить прямо до клубу. Бо репетиція – то святе.
Під опікою фахівців: «Ми не почувалися сиротами»
Ця поїздка не була б такою впевненою без надійного плеча. Курувала участь колективу художня керівниця Центру культурних послуг Людмила Луняка. Разом з методисткою Світланою Сухонос вона супроводжували «Дивоцвіт», уболівали в залі. Фотографиня закладу ловила в об’єктив фотокамери кожен удалий рух. «Жодної миті не почувалися обділеними увагою чи, боронь Боже, сиротами, – зізнається Ганна Караульна. – Відчували: про нас піклуються, за нас щиро вболівають».
Сьогодні в основному складі «Дивоцвіту» восьмеро сміливців. Та керівниця вірить – це лише початок. Попереду весна, тож колектив чекає на нових людей. Готові вчити кожного! Приходьте до клубу за життям і драйвом!
«Код нації» на зло ворогам
Ганна Караульна зізнається: з роками прийшло гостре розуміння, що народна творчість – не лише красиві рухи чи спів, а потужна зброя. На фестивалі у Звенигородці жінка побачила справжню «веселку» народних строїв і сотні дітей, у яких очі світяться гордістю за своє, українське.
«Тепер вишиванка – гордість. Ніхто не ніяковіє, усі тримають спину рівно, –каже наша співрозмовниця. – Для мене це питання особисте, бо в сім’ї двоє військових». Вони кажуть батькам, що з побратимами переглядали відео не раз, і просять не зупинятися, бо їм це дуже потрібно.
«На зло ворогам ми співали, танцювали й будемо це робити! – наостанок запевняє Ганна Караульна. – Вони планували нас підкосити, а ми тільки міцнішаємо. Мені 73 роки, і я щаслива бачити відродження української культури. Ми даємо дітям світло, доки хлопці тримають над нами небо».
Післяслово
Поїздка стала можливою завдяки підтримці Тальнівської міської ради та керівника Центру надання соціальних послуг Сергія Шпичака, який допоміг із транспортом. Тепер «Дивоцвіт» чекає на результати. Попереду – великий гала-концерт, запланований на 16 травня 2026 року. Там і побачимося!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
