Вісті Черкащини 
Тальнівщина: мовна гра – оберіг душі слова
Слова – то музика життя. А скоромовки – її дрібні, грайливі ноти, у яких бринять народна дотепність, уважність і любов до мови. 10 листопада в Україні відзначають День українських скоромовок, який нагадує: жива мова народжується з гри, слуху й серця. Слово дзвенить особливо чисто, а сміх дітей зливається з мелодією традиції.
На Тальнівщині цей день має своє особливе звучання. У Кривоколінському ліцеї бібліотекарка Олена Колеснік щороку готує мовні ігри, творчі завдання й невеликі вистави, де головну роль грає слово.
«Скоромовка – не лише вправність язика, – усміхається жінка. – У ній ритм і характер народу, його пам’ять і любов до точності. Через неї дитина вчиться чути слово, не ковтати його, а берегти».
У шкільній бібліотеці й класних кімнатах цього дня – гамір і натхнення. Хтось сміливо вигукує: «Диби-диби на подвір’ї – дибки-дибки у комір’ї».
І сам врешті не стримує сміху, бо язик плутається, як нитка у веретені.
Інші намагаються повторити старовинну, майже забуту: «Лугом лугом лугом луговина, лугова дівчина льоном луг вкрила».
Діти змагаються, малюють, вигадують власні скоромовки. Один хлопчик намалював козака з петриківськими вусами, що промовляє: «Коваль клинком клин клинцем вибивав». І весь клас регоче від задоволення – не з помилки.
«Через скоромовку народжується відчуття мови, – каже пані Олена. – Ми тренуємо не лише вимову, а й уважність. Бо мова – слух. А він – пам’ять серця».
Цьогоріч до святкування долучилися чи не всі класи ліцею. Бібліотекарка провела невеличкі інформаційні хвилинки – короткі, але яскраві зустрічі зі словом. Особливо зворушливо було у першокласників: вони ще не читають, тож вчили скоромовки напам’ять, повторюючи за вчителем, мов пісеньку. Їхні голоси – чисті та щирі – звучали, як перші дзвіночки любові до мови.
Є навіть відео – маленький фрагмент великої радості. У ньому – перші кроки до мовної свідомості, до відчуття, що слово – то не лише звук, а частинка душі.
У цій грі – ціла стихія творчості. Діти вигадують рухи, додають музику, створюють власні ритми. Слово стає дією, жестом, піснею. І мова оживає. Не з книжки, а просто з повітря, дихання, радості.
Післямова
Скоромовки – не дитяча забавка. Це маленькі заклинання рідної мови, у яких зберігається її живий подих. Вони вчать точності, легкості й пам’яті.
Тримають нас біля витоку, де слово ще тепле від душі. «Босий хлопець сіно косить, роси росить, ноги мочить».
Поки ми граємося зі словами, доти мова не старіє, а сміється разом з нами.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
