Вісті Черкащини 
Тальнівщина: дорога до Героя завдовжки у вічність
Небесний легіон Тальнівщини
Він мав зводити житло, а став стіною там, де все нищилося. Хотів навчити сина рибалити, а залишив йому лише відео у смартфоні й світлини. Минулої п’ятниці на кладовищі в Корсунці знову було людно й надто тихо. Минуло три роки з дня загибелі солдата Віталія Софтенка. Рідні й односельці зібралися на мітинг пам’яті біля високих банерів, що лопотять на березневому вітрі. З полотна на них дивляться очі Героя. А десь поміж мовчання присутніх відлунюють слова його дружини Аліни. Сказані не сьогодні, а ще тоді, коли рана була зовсім свіжою, зараз вони звучать особливо щемливо.
Київське кохання
Віталій народився 28 червня 1993 року в Лоташевому. Його та на два роки старшого брата Євгена мама виховувала самотужки: батько з родиною не жив. Дитинство та юність хлопців минули в Корсунці. У місцевій школі, Віталій отримав атестат, а згодом вирушив підкорювати столицю. Там здобув фах будівельника, почав працювати, майстерно оновлюючи чужі оселі. Саме в Києві й зустрів свою долю.
Липень 2021-го. Звичайна київська кав’ярня, що належала двоюрідному братові Віталія. Аліна працювала баристою і відразу звернула увагу на вродливого юнака. «Зустрілися за цілком буденних обставин – на робочому місці. Але це була любов з першого погляду. Бог так визначив. Мій чоловік був життєлюбом, надзвичайно уважним і світлим. Своєю теплотою він огортав кожного», – згадувала жінка.
Плани обірвав снайпер
Віталій був багатогранною особистістю: захоплювався історією, риболовлею та підводним плаванням. Хотів усе: власний будинок, автомобіль, фінансову стабільність, улюблену роботу. Мріяв про дитину, і коли Аліна завагітніла, здавалося, щастя поруч. Але 24 лютого 2022 року перекреслило все. Молода родина переїхала з Києва в Корсунку, оселилася в будинку покійної матері. Тут Віталій власноруч створив усі умови для зручного проживання. У Тальному народився син Ярослав. «Чоловік дуже його любив, доглядав, допомагав у всьому. Мене називав «кохана моя», а сина – «маленький наш хлопчик». Ми були одним цілим».
Віталій рвався на фронт з перших днів. Дружина стримувала – дуже боялася втратити. 25 січня 2023 року його мобілізували. Він служив гранатометником аеромобільного батальйону. Навіть у пеклі намагався бути на зв’язку. «Заступаючи в наряд, чоловік вимикав телефон. Повернувшись, обов’язково повідомляв, що все добре. Там хлопці по-іншому відчувають життя, радіють кожному сонячному промінчику», – ділилася дружина.
Ця невгамовна життєва енергія Віталія тепер застигла на банері, біля якого минулої п’ятниці схилили голови земляки. 29 березня 2023 року під Іванівським, що біля Бахмута, куля снайпера обірвала його шлях. Герою назавжди залишилося 29.
У вічному боргу
На кладовищі в Корсунці, де завершився мітинг пам’яті, знову запанувала важка тиша. Трагедія однієї родини тут переплітається з болем усієї держави. Осиротілі діти, згорьовані матері, обездолені жінки – це страшна ціна нашого «сьогодні». Ярослав підростає. Він ще не знає, що його тато – квіт нації, який віддав своє «завтра», аби син мав майбутнє.
«Важко усвідомлювати, що син навіть не пам’ятатиме батька. Лише фото й відео лишилися. Душа розривається від болю, але треба жити й ставити дитя на ноги», – каже Аліна.
Вона часто відчуває поруч плече свого чоловіка. Каже, єдиний спосіб колись зустрітися з ним у засвітах – прожити життя так, щоб він нею пишався.
П’ятничне сонце відсвічує на меморіальному полотні, а Герой з банера й пам’ятника на могилі продовжує дивитися на земляків і рідну Тальнівщину. Мовчки. Вічно.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
