Вісті Черкащини «Талант – то крапля здібностей і море праці»: у Тальному відкривається родинна виставка Панченків – Маляренків
У Тальнівському музеї історії відкрилася виставка «Талант – то крапля здібностей і море праці». Вона постає не лише як експозиція старовинних речей та сучасних виробів, а як живий літопис великої родини, у якій нерозривно поєдналися мистецтво, праця, віра й пам’ять. «Панченки – це гілка роду моєї мами через бабусю», – ділиться спогадом Надія Маляренко.
Влас Максимович Панченко: життя крізь втрати і творчість
Влас Максимович Панченко народився в родині теслярів неподалік Гордашівки. Їхня родина мала вуличне прізвисько «Бандури», бо прапрадід любив сідати на пагорбі й грати на бандурі. Здавалося, ці мелодії вже тоді пророкували особливий ритм життя майбутнього хлопця. Рано осиротівши, він виховувався мачухою. Проте батько, попри суворість ремесла, завжди дарував синові тепло й ласку. Влас із юних літ продовжив сімейну справу – працював на пилорамі. Саме там трапилася трагедія: він втратив руку, і ця подія назавжди змінила його долю. «Протез став постійним супутником, але прадідусь не зламався, – розповідає пані Надія. – Замість того, щоб впасти у відчай, він поїхав до Одеси, де вивчав право. Водночас захопився фотографією – мистецтвом, яке тоді тільки робило свої перші кроки».
Повернувшись додому, Влас Максимович одружився зі старшою за себе вдовою Ольгою з Білашок. Вона вже мала доньку Тетяну, від якої згодом пішли роди Гримовських, Солоденків та Москаленків. У подружжя народилося четверо спільних дітей. Віра, майбутня бабусю Надії; Марія, яка трагічно померла від менінгіту у 18 років; Ніна, котра не пережила голодомору 20-х років, та Віталій.
Переїхавши до Маньківки, Влас Максимович придбав будівлю школи і відкрив у ній свою фотомайстерню. Він вів справу з винятковою педантичністю, маючи навіть професійну круглу печатку. «У його майстерні можна було побачити неймовірні портрети, зроблені з любов’ю до деталей», – розповідає правнучка. Багато з цих фотографій довгий час зберігалися вдома у його доньки Віри, котра пам’ятала батькові слова: «Знімок – це зупинений час та емоція».
Паралельно з роботою чоловіка, прабабуся Ольга майстерно вишивала, і її роботи приносили родині дохід, зберігши ніжність рук і допомігши вистояти в складні часи жовтневого перевороту. Він підпалив будинок Панченків, тому батькам і дочкам довелося тікати, зазнаючи нападів і пограбувань у дорозі. Проте дивом уціліли вишиті сорочки бабусі Ольги, бо ж мали лише один рукав. Грабіжники, мабуть, вважали їх зіпсованими й не брали.
Поселившись у Тальному (нині вулиця Чорновола), Панченки власним коштом викопали криницю, яка й досі носить їхнє ім’я. Руки чоловіка працювали, розум черпав знання з книг, особливо про природу та медицину, а душа шукала красу у фотографії.
Попри голод, втрати й колективізацію, ця сім’я трималася. Завдяки праці й таланту прабабусі Ольги, силі духу прадідуся Власа та теплу дітей вони зберегли гідність і любов, що, як музика прапрадіда, лягла в основу їхнього життя.
Доньки й продовження роду
Любов до мистецтва Надія Маляренко передала своїм дочкам Аліні, Вероніці та Любі. Вони малюють, вишивають, створюють маленькі світи з нитки, тканини й кольору, де оживають мрії та спогади. «Аліна працювала над своїм весільним рушником аж до пізньої ночі перед весіллям. Лише тоді я змусила її лягти спати», – усміхається мати.
Доньки забрали свої вироби до Іспанії, де нині живуть, але разом з ними вони зберегли невидимий місток, що поєднує їх з Україною.
Скарби, що говорять без слів
Старовинні речі, які побачать відвідувачі виставки, – то справжні свідки життя родини Панченків – Маляренків. Кожен предмет має свою історію й таємниці. Дзеркало, отримане дідусем замість зарплати. Дві старовинні скрині. Прабабусин підзорник, вишитий кінським волосом. До речі, його частина зберігається в одному з музеїв США. Тут є й рушники з роду Вовків та бабусі Степаниди, знаної вишивальниці, що передавала майстерність із покоління в покоління.
Особливу атмосферу створює композиція Надії – ростові ляльки-мотанки, одягнені в давній український одяг. «Наречена», «дружка», «дівчина» і «жінка» стоять поруч, немов шепочучи про вічний цикл жіночої долі та вправність рук, що з покоління в покоління творили красу. «Я зробила ляльки з тих сорочок, які вже не можна було носити, але й викинути рука не піднімалася, – каже пані Маляренко. – У кожній нитці – пам’ять про тих, хто був до нас, і любов, що передається далі». Окрім мотанок, вона представила й інші рукотворні роботи: малюнки, варіанти Герба міста, вишиття…
Післямова
Ця родинна виставка – тихий діалог з минулим, нагадування, що талант і праця зберігаються в роді, як кров і пам’ять. «Я хочу, щоб люди, відвідуючи цю виставку, не забували свого коріння, – хвилюючись, каже майстриня. – У нашій ДНК закладені здібності роду. Те, що вміли наші бабусі й мами, передається нащадкам».
У невеличкій залі Тальнівського музею оживають рушники, книги, світлини та вироби. Тут нитка вишивки шепоче голосом прабабусь, а відблиск старого дзеркала промовляє: усе минає, але рід живе, проходить крізь час і простір, передаючи тепло своїх рук і сердець від покоління до покоління.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
