Такі схожі й такі різні водночас: про близнюків Тальнівщини

► До Дня родини

У кожній сім’ї народження дітей – завжди радість. У світі, за прогнозами статистів, все більше випадків, коли на світ з’являються близнюки. А, отже, та сама безмежна радість батьків та рідних множиться на два. Чимало близнюків і на Тальнівщині. З деякими з них ми поспілкувалися.

17-річні Євгеній та Богдан Чорноіваненки з Тального переконані, що розрізнити близнюків неважко. Кажуть, треба частіше з ними спілкуватися, несхожими у них будуть характер, манери, поведінка.

– Ми хоч і близнюки, – сміється Євгеній, – але характери у нас зовсім різні. Богдан – моя протилежність, а я – його.

Однак хлопців таки частенько плутають. А в дитинстві, коли ходили до дитсадка «Ромашка», це траплялося майже чи не щодня. Розповідають, батьки навіть одягали їх однаково. Якщо купували іграшки, то обов’язково множили на два: м’ячів – два, машинок – дві. Єдине, що обходила ця норма, – це святковий торт на день народження. Він був один, гарний, величенький. Мали і спільні захоплення – ходили на футбол та на боротьбу.

– Бути близнюками – це класно, – стверджують Чорноіваненки. – Нам нема коли скучати, завжди є з ким поговорити. У нас навіть були такі моменти, коли ми казали одне і те ж слово під час розмови одночасно. Ми увесь час разом. Це як мати найкращого друга на все життя. Можна сказати, ми – напівдрузі-напівбрати.

Спілкуючись із Богданом та Євгенієм, помічаємо, що Євгеній – говіркий, чого не скажеш про Богдана. Хлопці кажуть, що той своєрідний зв’язок, який існує між близнюками та про який пишуть метри психології, таки є. Де б не були та куди б не поїхали, обов’язково телефонують один одному. Розповідають, бути близнюками – це вміння йти на компроміс та перебувати в умовах конкуренції. Як-от на футбольному полі, коли під час тренувань намагалися показати, хто ж таки кращий у цій справі. А от у навчанні, кажуть, бути разом, сидіти за однією партою, робити одні і ті ж домашні завдання було нескладно. Не приховують, що таки Євгеній – сильніший у навчанні.

Цього року брати закінчили 11-Б клас Тальнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2. Далі їхні дороги, швидше за все, розійдуться, адже вступати планують до різних вузів. Євгеній подав документи у Київський авіаційний на менеджмент, Богдан же зі спеціальністю ще поки не визначився.

Своїми відчуттями та спогадами з дитинства і юності поділилася з нами 52-річна Людмила Анохіна з Тального. Мало хто знає, що Людмила Михайлівна має сестру-близнючку – Любов Казакову, яка проживає вже досить давно в Росії. Тепер це дві зрілі жінки, за плечима в кожної прожиті роки та дорослі проблеми, й у них важко впізнати двох симпатичних чорнявих дівчаток, що, як дві каплі води, схожі між собою – Люду та Любу Винник з Майданецького.

– Батьки, звичайно, нас розрізняли, та ніколи не ділили. До нас ставилися як до єдиного і нероздільного, навіть називали Люда-Люба, завжди в множині. Одягали та взували теж змалку однаковісінько: все, навіть до найменших деталей, у нас мало бути однакове. Те ж саме й з іграшками. Одного разу мама нам купила іграшкове піаніно одне на двох, але ми його не поділили, і мама віднесла назад в магазин. А пригадую, як у мене порвався босоніжок, то наступного дня його взувала моя сестра, щоб нікому не було обідно. Одним словом, у всьому й завжди – однакові, рівні.

У школі нас відрізняла лише одна вчителька – класна керівничка. Ми цим, звичайно, користувалися. Коли здавали екзамени, то я вчила, наприклад, історію і здавала за себе та за сестру, а вона – інший предмет. Ніхто й не здогадувався. Однокласники нас розрізняли, правда, не відразу – за 10 років шкільного життя вони нас вивчили. Друзі у нас теж були спільні, інтереси, захоплення. Коли прийшов час обирати професію, ми обидві поїхали у Дніпропетровський технікум харчових технологій здобувати фах технолога борошномельної промисловості, – розповідає Людмила Михайлівна.

– Невже у вас і характери однакові? – запитуємо у пані Людмили.

– Ні, у Люби характер міцніший, вона не така м’яка. Сильніша за мене. У мене в юності був один залицяльник, та він мені не подобався. Я не могла йому сказати «ні», щоб не образився, а Люба вийшла і від мого імені сказала: «Ти мені не подобаєшся і не ходи до мене більше». А я тільки стояла та спостерігала з вікна. А от з моїм чоловіком все було по-іншому – він схопив мене за руку і вже більше не відпускав, щоб не переплутати, – каже жінка.

З її сестрою нам поспілкуватися не вдалося, Люба вже давно живе в Росії, додому приїжджає дуже рідко. Останнього разу була 8 років тому. Не змогла приїхати й на похорон батька, якого обидві доньки дуже сильно любили. У її житті нині дуже складний період: вона не може прийти до тями після смерті сина.

Як каже сестра, вони мають якийсь нерозривний зв’язок, і хоча живуть за тисячі кілометрів, відчувають одна одну. Коли в однієї болить голова, відразу починає боліти і в іншої, якщо одній погано – стає зле й іншій. Навіть на ГРВІ жінки хворіють в один і той самий час. «Я не можу пояснити, чому, але якось так воно в нас. У кожної свої сім’ї, діти, внуки, але нам дуже бракує живого спілкування, підтримки. Ми щодня зідзвонюємося, чуємося, та цього недостатньо. Я дуже скучаю за своєю сестрою і вона також».

Людмила Анохіна, на відміну від сестри Любові Казанцевої, технолога на хлібозаводі, не пішла працювати за фахом. Вона допомагає чоловікові вести бізнес. Понад 25 років вони тримають СТО в Тальному, мають хорошу репутацію. Попри життєві проблеми та труднощі, жінка не втрачає оптимізму. Вона обожнює своїх онуків і дбає, щоб вони росли в дружній та люблячій родині, як колись вони з сестрою.

Познайомимо вас і ще з однією симпатичною парочкою. Валерія та Олександра Мороз, 7-річні сестрички-двійнята, які проживають у Тальному, своєю появою на світ згуртували та об’єднали свою родину в одне ціле. Мама Ярослава Мороз розповідає, що вона разом з чоловіком чекали на діток 18 років. Тож та дитя очікували з нетерпінням, а коли дізнались, що діток буде двоє, здивуванню та радості не було меж.

Після народження дівчаток Ярослава через погіршення стану здоров’я ще деякий час була під наглядом медиків, тому малятка поїхали додому з татусем, бабусею, тіткою, дядьком та двоюрідним братом. 8 місяців родина гуртом піклувалася про маленьких квіточок, поки матуся одужувала.

– Так, першими на руки наших дівчаток взяли моя мама та сестра. Взагалі, ми чекали на хлопчиків. Тож були дуже здивовані, коли на УЗД сказали, що будуть дівчатка, навіть просила, щоб ще раз уважніше подивилися, чи вони не помилилися. Однак ми не засмучувалися, а просто назвали наших дівчаток «хлопчачими» іменами, – розповідає мама Ярослава.

Лєра та Саша – дуже різні дівчатка і за характером, і ззовні. Єдине, що мають спільне – це великі карі очі. Активні та енергійні, обоє вперті. У кожної свої вподобання та мрії. Та коли десь опиняються порізно, то завжди переймаються одна за одну. Також дівчата піклуються, щоб усього у них було порівно. Якщо Саші купили або дали щось, то і в Лєри має бути таке ж.

Тітонька Оксана для них, як друга мама. А бабуся Тетяна Василівна, у минулому вчителька української мови та літератури, є їхньою наставницею та помічницею у навчальному процесі. Тож вона пильнує, щоб дівчатка уважно та завзято «гризли» граніт науки. Сестрички дуже люблять ходити до школи, навіть не охоче повертаються додому. Закінчили другий клас, тепер відпочивають і готуються до третього.

– Вони – мої журавлики. Непосидючі та активні дівчатка. Завжди кудись поспішають, завжди кудись їм потрібно летіти, – каже бабуся.

За словами тітоньки, дівчатка мають звичку накопичувати гроші. Здебільшого збирають на відпочинок, на море. Мама з татом кожного року везуть туди дівчат обов’язково. Тож вони з нетерпінням чекають цієї поїздки і наперед планують, що там купуватимуть.

Саша має багато друзів, а от Лєра більше часу може проводити сама. Проте вона обожнює всіх живих істот, може брати до рук і жабок, і жучків. Часто допомагає у домашніх справах і ходить з татком на риболовлю. Також сестрички дуже люблять свого старшого двоюрідного брата Богдана. Хоч різниця між ними – 20 років, проте вони завжди знаходять спільну мову та полюбляють грати з ним у різні ігри.

Дівчата-двійнята – неординарні і дуже різні. Цікаво, якими вони будуть, коли виростуть. Чи так само турбуватимуться одна про одну?

Ольга ОСІЯНЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА, Ольга МОСКАЛЕНКО