Вісті Черкащини Син Тальнівщини: від золотого колосся до гарту передової
Небесний легіон Тальнівщини
Його руки мали пахнути свіжозораною землею й стиглим зерном, адже за покликом серця Василь Івченко був агрономом. Проте доля розпорядилася інакше: замість мирних нив рідного краю йому довелося тримати оборону на розпечених рубежах Луганщини. Юний футболіст і старанний студент, він свідомо обрав передову замість затишку тилу, ставши символом покоління, яке зі студентських аудиторій та спортивних майданчиків пішло у безсмертя.
Історію життя та героїчного подвигу нашого земляка дбайливо, по крихтах, відновили Михайло Гречаний, Дар’я Мазко та Євген Шахрай – учасники пошукової групи Веселокутської гімназії. За цей вагомий внесок у збереження пам’яті й участь в обласному конкурсі «Герої серед нас» у 2024 році юні дослідники здобули І місце. Про Героя нам розповіла педагог-організатор і бібліотекарка закладу Ірина Степанець.
Перші сходи: дитинство в Шаулисі
Січневими днями 1996-го, коли в селі ще панувала святкова атмосфера, у родині Івченків народився довгоочікуваний син. Мама Ірина й бабуся Людмила з особливим трепетом обирали ім’я, зупинившись на родовому «Василь». Вони щиро вірили: поєднання «Василь Васильович» звучить настільки гідно й твердо, що доля неодмінно вестиме хлопця шляхом успіху та великих справ.
Витоки характеру: шкільні роки
У 2003 році хлопчик упевнено переступив поріг Папужинської школи. Саме тут почав формуватися той внутрішній стрижень, який згодом привів його на передову. Лариса Миколаївна – перша вчителька – з особливою ніжністю згадує свого вихованця як дитину надзвичайної доброти. Василько ніколи не ласував чимось сам, а обов’язково ділився з однокласниками, навіть якщо собі не залишалося нічого.
Найулюбленішими його предметами були фізкультура й трудове навчання – гартування майбутньої витривалости та мужности. Проте за силою ховалося чуйне серце. Учителька пригадує, як старанно хлопчик готував саморобні подарунки для мами. Після кожного шкільного концерту він першим мчав до неї, аби вручити свій сувенір найшвидше за всіх.
На полі гри та на ниві знань
Після закінчення школи Василь пов’язав свою долю з рідною землею, обравши фах агронома в Тальянківському агротехнічному коледжі. У 2015 році отримав диплом, готуючись сіяти й плекати врожаї. Поза навчанням у його житті була ще одна пристрасть – футбол. Як гравець аматорської команди «Славутич» (с. Папужинці), Василь виявляв неабияку жагу до перемоги й командний дух. Ці риси згодом стали визначальними в його військовій службі.
Свідомий вибір: позивний «Іва»
Навесні 2016 року служба за контрактом змінила мирне життя молодого фахівця. Після вишколу в навчальному центрі «Десна» йому запропонували залишитися інструктором: командування високо оцінило його здібності. Проте воїн не шукав безпеки. Рішення було непохитним: він потрібен на передовій.
Ставши командиром зенітної установки в складі 54-ї окремої механізованої бригади, він отримав позивний «Іва». Попереду відкривалися перспективи: наприкінці серпня на Василя чекала відпустка, а згодом – поїздка на сержантські навчання до Німеччини. Але 28 серпня 2016 року під час мінометного обстрілу поблизу селища Луганське ворожий осколок обірвав його молоде життя.
Незгасна пам’ять
31 серпня Папужинці завмерли в глибокій скорботі. Сотні людей прийшли віддати останню шану своєму захиснику. Серед них був і його бойовий побратим Микола Антошин, який тужив за Василем, як за рідним сином. Ця щира військова дружба не перервалася й після похорону. Чоловік не раз відвідував могилу «Іви» й передав його мамі власноруч зроблений подарунок як символ того, що подвиг її сина та їхнє братерство ніколи не будуть забуті.
Василь залишив по собі не лише пустку в серцях матері Ірини Леонідівни, вітчима й молодших сестер, а й приклад для дядька, який сьогодні також зі зброєю в руках продовжує справу свого племінника.
Місце єднання
Пам’ять про Василя Івченка втілилася в конкретних справах. У 2018 році в Папужинцях відкрили стадіон, що гордо носить його ім’я. У мирні часи тут було людно: на футбольний турнір за Кубок Героя з’їжджалися команди з усієї округи та інших районів. Ця першість стала справжнім продовженням справи, яку він любив понад усе.
Сьогодні стадіон залишається місцем єднання: жителі села щосезону дбають про нього, висаджують дерева й упорядковують газони, підтримуючи лад на цьому живому пам’ятнику воїну-спортсмену.
Післяслово
Життя Василя Івченка обірвалося на злеті, але залишило глибокий слід. Він не встиг зібрати власні професійні врожаї, проте захистив право нашої землі бути вільною. Поки на стадіоні в Папужинцях звучать голоси спортсменів, а юні пошуковці Веселокутської гімназії дбайливо зберігають історію його життя – Герой залишається в строю. Поряд із нами.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
