Вісті Черкащини Світло Тальнівщини: Життя, що сяє після смерті
12 липня – день, коли над Кривоколінською землею нависає тиша, просякнута смутком і глибокою повагою, мовби сама природа завмирає в молитві. Саме в цю погожу літню днину два роки тому в селі Кліщіївка на Донеччині обірвалося життя Анатолія Дмитровича Півторака – мужнього захисника України.
Єдиний син Марії Андріївни, своїм відходом він залишив у її серці незагоєну рану. Та пам’ять про Анатолія непідвладна часу. Вона живе, пульсує в серцях усіх, хто знав його. Рідні та друзі бережуть у собі його образ. Теплу усмішку, що здатна розтопити кригу. Глибокі слова підтримки, які завжди знаходили відгук. Очі, у яких світилося щось набагато більше за буденність – незламна віра. Воїн залишається живим у кожному спогаді, у кожній краплі любові, що зберігається в серцях його близьких.
Опора для родини, промінь надії для всіх
Він був з тих людей, які змінюють атмосферу в кімнаті без слів – лишень своєю присутністю. Дружина Надія пам’ятає його як людину, що несла в собі сонце. Чоловік ніколи не дорікав, не злився, не панікував. Його слова, хоч і прості – «не переживай, усе буде добре» – несли в собі цілющу силу. Вони стали для Надії мов мантра, яку вона повторює навіть тоді, коли Анатолія вже немає поруч.
Їхня історія кохання зародилося ще у юності. Він повернувся з армії, вона – школярка-випускниця. Одружилися, коли Надія ще навчалася у Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького. Пройшли разом не лише роки, а й епоху – зі змінами, труднощами, бідою й невимовним щастям. Народження доньки Аліни, а згодом сина Сергія та молодшої Маші втілило мрію Анатолія. А коли з’явилися онуки (а їх семеро!) його серце наповнилось особливою гордістю. Адже сам ріс єдиною дитиною в родині.
Людина праці
Коли країна хиталася в скруті 90-х, чоловік не боявся братися за будь-яку роботу. Мельник, електрик, будівельник, гідроенергетик – він був універсалом не за дипломами, а за духом. Невтомні руки – завжди в мозолях – були доказом того, як глибоко він відчував відповідальність за родину. Понад десять років Анатолій Дмитрович віддав гідроелектростанції «Гідроресурс», одночасно опановуючи нові ремесла.
Війна, що забрала, але не знищила
Коли прийшла велика біда – повномасштабна війна – не сховався. Не вагався, не зупинився, бо хтось мусив захищати зранену країну. І він пішов. Але навіть на передовій залишався тим самим – життєствердним, добрим, турботливим. Телефонував додому, розпитував Надію про дітей та онучат, про дрібниці, які перетворював на сенс. Востаннє – ті ж самі слова: «Усе буде добре».
Та ранок 12 липня не приніс дзвінка. Натомість жінку огорнула тиша. Потім – біль, якого не заглушити. Чоловікова смерть стала для неї страшним ударом. Але ще більшим потрясінням стало те, скільки людей зібралося на прощання. Тих, чиїх сердець Анатолій у різний час торкнувся.
Життя для інших
Він був тією самою «душею компанії», про яку говорять без фальші. Щирий, прямолінійний, харизматичний. Його правду поважали, навіть коли вона була незручна. Щедрість не знала кордонів – віддавав, не рахуючи. Не любив лицемірства, не визнавав двозначності. З ним було просто – і водночас, як з рідкісною книгою, – завжди нове відкриття. Авторитет цієї людини в родині не ґрунтувався на страхові – лише на повазі. Одного погляду вистачало, і всі розуміли, що мав на увазі.
Мелодія, що лунає у серці
Донька Аліна пам’ятає тата крізь музику. Він не був професіоналом, але мав унікальний слух і здатність чути серцем. Придбав синтезатор, вів дітей до музичної школи, організовував домашні концерти, вчив не боятися сцени й самовираження. Співав, сміявся, жив на повну. Поруч з ним буття здавалося теплішим, смачнішим, повнокровним.
За словами Аліни, найбільше земне татове бажання – поїхати усією родиною на море.
Великий бус, гомінливі онучата, безмежне небо. Цю мрію Анатолій не встиг здійснити, але вона залишилася – як символ любові, єдності та родинного вогнища.
Пам’ять, що живе
Його присутність – відчутна. Живе в пам’яті дітей, у поглядах онуків, у тиші вечірніх спогадів. Наймолодша Маша не може піти на цвинтар – надто боляче. Надія ходить, говорить з чоловіком подумки, щиро вірячи – він чує. Аліна знає: коли тата немає уві сні, то значить, усе робить правильно. Якщо ж він з’являється, щось не так, і це треба виправити. Його душа – поруч.
Донька дякує батькові за доброту, щирість, силу й те, чого він навчив: бути людиною, не боятися правди, любити свою країну, родину, музику й життя.
Ім’я серед полеглих
Анатолій Півторак – не лише ім’я в списку полеглих. Це голос, що звучить у вітрах Тальнівщини. Очі, що зорями сяють в очах його онуків. Руки, що навчили зводити не лише дім, а й світ навколо. Біль, що ніколи не вщухне в серці матері, Марії Андріївни.
Життя Звитяжця не завершене й триває в кожному доброму вчинку тих, хто його пам’ятає. І Тальнівщина, схиляючи голову, говорить: «Дякую». Вічна пам’ять. Вічна слава.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
