Вісті Черкащини Світло, що не згасне: Пам’яті учителя із села на Тальнівщині
Він завжди заходив до класу тихо, майже нечутно, але разом із ним приходило світло. Не яскраве, не сліпуче, а тепле, мов сонячний промінь, що ковзає по сторінках старого підручника. Олександр Петрович Пироженко, учитель Кривоколінської школи І-ІІІ ступенів, умів створювати особливу атмосферу. Його голос був спокійним, але кожне слово торкалося сердець. Він не вчив, а запалював.
Його уроки не завершувалися дзвінком. Вони тривали в думках учнів, у їхніх сумнівах і відкриттях, у тих миттєвостях, коли хтось, гортаючи книжку, раптом усміхався, бо згадував, як Учитель колись розповідав про це.
А тепер клас порожній. Немає більше його кроків, немає лагідної усмішки, немає рук, що виправляли помилки не червоним чорнилом, а добрим словом.
Проте Олександр Петрович все ще тут. У кожному учневі, якого навчив вірити в себе. У пам’яті тоді молодих колег, яких навчав усіляким педагогічним премудростям. У кожній історії, яку розповідав. У кожній зошитовій сторінці, де його рука залишила слід. Наставник перейшов за межу Вічності, але світло, яке він ніс, не згасне ніколи.
Перші кроки до знань
Він народився 19 лютого 1935 року в селі Папужинці на Тальнівщині. У старенькій хаті священника, що стала першою школою, оживала надія. На стінах – сліди кіптяви від гасових ламп, на підлозі – акуратно висушена солома, що правила за килим. Учителі, змучені війною, але сповнені рішучості, вели за собою дітей, які ще вчора ховалися від вибухів.
Серед них був і першокласник Сашко Пироженко. Босоногий, у полотняній сорочці, він стояв на порозі, міцно стискаючи в руках зошит і олівець – свої перші шкільні скарби. Його очі жадібно ловили кожне слово – про літери, про числа, про світ, який міг бути добрим. І хоча за вікнами ще не стихла луна війни, у класі панувало інше – перше спільне читання, перші написані слова, перші мрії, що почали зростати разом з цими босоногими першачками.
Не вистачало зошитів і підручників. Узимку – холодні класи, де замерзало чорнило, а на шибках розквітали візерунки морозу. Навчання тривало у дві зміни, часто – при тьмяному світлі гасових ламп. Проте школярі вчилися старанно, з почуттям відповідальності, бо знали: єдиним справжнім джерелом знань для них були школа й учителі.
Й ось перший післявоєнний випуск 1951 року. Сашко, у костюмі з дешевої тканини, та його однокласниця, вродлива Надійка, з трепетом прямували на свято. Сім років вони разом ділили радість і труднощі, хліб і зошити, рідкісні підручники й великі мрії про відбудову країни. А між рядками шкільних років, між рядками підручників та доль непомітно зародилося кохання – те саме, що назавжди сплете їхні серця.
Надія та Олександр: два серця, одна доля
Олександр Пироженко мріяв стати вчителем, тому вступив до Уманського педагогічного училища. З підручниками в руках він пішки долав шлях із Папужинців до Шаласького, звідти – потягом до Умані. Навчання в училищі та служба в армії загартували його характер, навчили витримки й наполегливості. Проте найголовніше – вони лише зміцнили його почуття до коханої.
Життєва стежка у 1958 році привела молоде подружжя до села Криві Коліна на Тальнівщині. Надія Савівна очолювала сільську бібліотеку, активно збираючи матеріали з історії села. Вона також брала участь у художній самодіяльності та виконувала чимало громадських доручень, роблячи все з великою віддачею та відповідальністю.
Олександр Петрович півстоліття працював учителем та директором місцевої школи. Заочно закінчивши Одеський університет, він здобув вищу освіту. Скільки маленьких пташенят виросло завдяки цікавим урокам життя цього мудрого наставника! Скільки величних і проникливих настанов звучало на шкільних лінійках, зборах, випусках та концертах!
Оберегом Пироженків був «садок кохання» на схилах Гірського Тікича. Там ростуть 140 горіхів, висаджених родиною на честь ювілейних дат народження.
Вогонь життя, що залишив світло
Учитель пишався всіма своїми вихованцями. Зокрема, доктором медичних наук Василем Свиридюком. Доктором економічних наук, Почесним громадянином села Володимиром Мовчаном. Доктором педагогіки й психології Анатолієм Фурманом. Відомим архітектором Петром Крутем. А скільки учнів та учениць продовжили його педагогічний шлях! Серед них – син Ростислав.
Окрім того, Олександр Пироженко був активним учасником ансамблю «Яблуневий цвіт». Декламував вірші й прозу, танцював та співав. «Нитка його життя бігла-поспішала й так несподівано обірвалася у 2018 році, – зазначила колишня колега Неля Іллівна Кімлик. – Жаль, що вогонь життя так швидко догорів. Проте Олександр Петрович залишив на землі світлу пам’ять про себе в серцях численних учнів, односельців, друзів, дітей, онуків та правнуків, яких він так любив».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
