Вісті Черкащини 
Світло пробивається крізь тишу: підсумки мистецького конкурсу в Тальному
Мистецтво під час війни – це не естетика, а спосіб вистояти. Виставка «Світло. Тиша. Надія» в Тальному стала саме такою точкою опори. Коли слів бракує, починають говорити сенси.
Конкурс виявився набагато ширшим за звичні рамки. Тут усе переплелося: майстерність рук у декоративному мистецтві, емоції на полотнах, зафіксовані миті на фото й щирість у художніх текстах. Це чотири різні мови, якими ми сьогодні розповідаємо про себе.
Автори різні, але біль і надія у всіх спільні. Виставкова зала на кілька тижнів стала місцем, де можна нарешті побути в тиші й знайти відповіді, які неможливо пояснити просто так.
Методистка Марина Поліщук бачила, як цей проєкт жив і дихав. Вона знає, що стоїть за кожним рядком і кожним кадром. Це історія про те, як ми вибираємося з темряви.
Механіка залученості: хто вирішував долю робіт
Ця виставка не була схожа на класичну галерею, де глядач лише розглядає експонати. У Тальному все зробили інакше: людей не залишили спостерігачами, а закликали стати учасниками.
Організатори свідомо відмовилися від професійного журі з його суворими оцінками. Право обирати призерів віддали аудиторії, бо ж для неї мистецтво й створювалося. Кожен голос став частиною великого пошуку внутрішнього спокою, якого нам усім зараз так бракує.
Цифри кажуть самі за себе:
–90 людей прийшли до зали Центру культурних послуг і залишили свої голоси особисто;
–476 користувачів обрали фаворитів онлайн.
Інтернет допоміг стерти кордони. Це зробило процес чесним і відкритим.
Хто і звідки: як Тальне об’єднало сенси
На виставці зібралися різні покоління. Тут не було закритих спільнот. Кожен представляв громаду так, як відчував. Хтось через живопис чи прикладне мистецтво, хтось через фото чи художній текст. Чотири різні мови, але одна спільна спроба бути почутими.
Хоча конкурс локальний, він не втримався в межах одного району. До тальнівських авторів долучився Володимир Гавриш із Дніпропетровщини (село Юріївка Павлоградського району). Це найкращий доказ того, що нам потрібен спільний простір, де немає кордонів. Виявилося, що відстані не мають значення, коли ми вчимося говорити один з одним.
Дорослі думки юних митців
Найбільшим відкриттям для організаторів стали діти й підлітки. Виявилося, що юні автори вміють говорити про біль і складні речі без жодного пафосу. Не намагалися здаватися кращими — були щирими.
Марина Поліщук каже: «Вони вразили дорослістю думок і здатністю дуже чесно говорити про складні речі. Їхні роботи часто були мінімалістичними, але надзвичайно сильними за змістом – без зайвих прикрас, зате з великою внутрішньою правдою».
Глядачі, коли голосували, не шукали ідеальних ліній, академічної техніки чи вишуканої рими. Важило те, що відгукується всередині. Тому вік не мав значення. Тільки емоція. Та сама багатогранність, що зробила цю виставку справжньою.
Ритуал тепла: від нагород до арома-саше
День нагородження став кульмінацією. Нагода подякувати кожному за сміливість творити, за щирість і довіру. Проте все не закінчилося офіційною частиною.
Після відзначення учасники залишилися разом. У «творчій тиші» власноруч створювали арома-саше. Для Марини Поліщук цей майстер-клас став символом спокою та тепла. «Це був момент спільності. Після емоційного напруження нагородження ми перейшли до тихої, медитативної дії. Це про турботу, про пам’ять і про продовження сенсу виставки вже поза її стінами», – каже вона.
Замість висновків
Пріоритети змінилися. Мистецтво тепер – не красива форма, а підтримка. Виставка показала: ми тримаємося одних орієнтирів. Це і є та сама згуртованість, яку не треба доводити цифрами.
Організатори виокремили кілька важливих речей.
–Зміст понад усе. Творчість під час війни – насамперед чесність із собою.
–Мистецтво об’єднує, допомагаючи порозумітися людям із зовсім різним досвідом.
–Важливий кожен. Не бійтеся довіряти власному баченню. Навіть найтихіше висловлювання має вагу.
Проєкт закінчився, але спільнота залишилася. Люди готові створювати щось разом. І це головний результат.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
