Вісті Черкащини Світлі спомини про тебе сильніші за смерть: пам’яті Героя Анатолія Рябоконя з Вишнополя на Тальнівщині
Небесний легіон Тальнівщини
37 неповних років накувала Воїнові сива зозуля. Керуючись непоборним бажанням вигнати ворожу нечисть зі святої української землі, старший солдат, командир машини інженерно-дорожнього взводу Анатолій Рябокінь боровся з нею безбоязно й самовіддано. Не шкодував нічого: ні сил, ні здоров’я, ні молодих років, ні самого життя. Пліч-о-пліч з побратимами оберігав наш спокій. 6 липня 2023 року під час танкового обстрілу вогневих позицій підрозділу він поліг. Сталося це поблизу міста Вугледар на Донеччині. Поховали Воїна 9 липня 2023 року в селі Вишнопіль.
Мама, Тетяна Рябокінь, розповіла журналістам нашого видання, яким був її син і як змінилося її життя після його загибелі.
Це була світла людина з відкритим добрим серцем і почуттям поваги до інших
Анатолій Ігорович Рябокінь народився 9 серпня 1986 року в селі Вишнопіль, що на Тальнівщині. Був старшою дитиною в сім’ї. Мав молодшу на три роки сестричку Інну. Діти жили дружно й піклувалися одне про одного.
«Толик змалечку ріс непосидючим спортивним хлопчиком, який надзвичайно любив футбол. Грав у командах Вишнополя, Умані та Іваньок. Ніби передчуваючи свою ранню смерть, поспішав жити. До негараздів радив мені ставитися простіше й зайве не драматизувати. У пам’яті рідних і близьких він назавжди залишився світлою людиною з відкритим добрим серцем і почуттям поваги до інших. Мій чоловік загинув, і вся фізична робота лягла на синові ще не зміцнілі плечі. У його руках мовби оживав будь-який робочий інструмент. Толик був дуже працьовитий. Завжди відгукувався, коли потребувала допомоги. Крається моє серце, бо на що не гляну – усе зроблене золотими руками мого синочка», – згадує Тетяна Вікторівна.
У 2003 році, закінчивши місцеву школу, Анатолій вступив до Черкаського професійного ліцею № 17, де здобув спеціальність газоелектрозварювальника. У листопаді 2004 року пішов на строкову військову службу. Проходив її у внутрішніх військах МВС у Сімферополі. Звільнившись, працював у Києві. У серпні 2014 хлопця мобілізували до лав Збройних Сил України. Протягом року брав участь в АТО. З 2015 року Анатолій працював декілька місяців у Польщі, а потім у Києві.
«По-іншому не можу: мушу захищати країну»
25 лютого 2022 року Воїн призваний на військову службу по мобілізації. Спочатку стримував ворога у Броварах, потім – на Донеччині. Телефонував чи писав мамі щодня. Неодмінно знаходив хвилиночку, щоб повідомити, що в нього все добре. Зі слів мами, ще на початку війни міг звільнитися з військової служби, оскільки вона – особа з інвалідністю ІІ групи. На неньчині благання написати потрібний рапорт відповідав: «Мамо, я по-іншому не можу, своїх побратимів не залишу, мушу захищати країну й нашу родину. Хто, як не я? Невже ти хочеш, щоб русня постукала у твоє вікно? Я цього не дозволю. Ось відремонтую ще один автомобіль – і тоді…». Але не встиг.
«Моє материнське серце передбачало лихо»
«Увечері 5 липня ми говорили по відеозв’язку. Моє материнське серце передбачало лихо. Син, як завжди, посміхався, щось говорив. Я пильно дивилася в його очі й, здається, нічого не чула. Наступного ранку, як і завжди, очікувала звісточку, але телефон німував. Лише через день племінник повідомив мені, що Толик загинув. Серце відмовлялося сприймати цю звістку. Я не знала, що мені робити, думками летіла до моєї дитини», – розповідає жінка.
Пізніше дізналася від командирів, що під час виконання того бойового завдання військових було шестеро. Ворожий снаряд влучив у бліндаж. Один боєць залишився живий, один загинув відразу, трьох поранило. Серед них і Толю. Ще 20 хвилин на скалічену ворогами землю гарячою кров’ю скрапувало його молоде життя.
У різний час військового з Вишнополя нагородили кількома почесними нагородами. Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком «Ветеран війни», медалями «Учасник АТО» й «30 років Незалежності України». Від початку повномасштабного вторгнення двома відзнаками Головнокомандувача Збройних сил України: 2 грудня 2022 року – почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест», а 12 січня 2023 року – почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». 9 квітня 2024 року у Звенигородській районній військовій адміністрації мамі загиблого Героя Анатолія Рябоконя вручили орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Я бачив смерть. Вона мене не погукала. Не час»
Минулого року Тетяна Вікторівна з волонтерами їздила на схід. «Хотіла побачити місце, де загинув мій син, поспати на його ліжку, поспілкуватися з командирами й побратимами. На стіні над постіллю побачила малюнок – пташку, з ока якої крапає сльоза. Поряд – підпис: «Я бачив смерть. Вона мене не погукала. Не час». Хлопці пояснили жінці, що малюнок і напис їхній побратим зобразив давно. Під час розмов навмисне ставав так, щоб матуся їх ніколи не побачила.
З дня загибелі сина вона втратила спокій. Підтримують її донька із зятем та онук Денис, хоч і самі дуже важко переживають цю втрату. «Мені здається, що разом із сином поховали частину мене. Цей біль ніколи не пройде, і я ніяк не навчуся з ним жити», – говорить пані Тетяна. Завантажує себе роботою, тому що в клопотах швидше збігає час. Через день відвідує синову могилу. Застелила її жовто-блакитними камінцями. Насадила багато квітів. Вітер тихо розвіває в узголів’ї Героя державний стяг. Покинувши поле бою на землі, він став янголом і поповнив Небесний Легіон, продовжуючи оберігати Україну й усіх нас.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
