Вісті Черкащини 
Світла душа відлетіла у вирій: пів року пам’яті за тальнівцем Ігорем Швачком
Коли зупиняється серце дитини, материнський годинник теж завмирає, навіки застрягши в холодах нескінченної зими. На початку лютого минає шість місяців, як згасла свічка життя великого добряка, вірного паламаря Петропавлівського собору ПЦУ Ігоря Швачка.
Він не шукав легких доріг, а смиренно ніс свій важкий життєвий хрест із такою лагідною усмішкою, що кожному, хто нарікав на долю через дрібниці, ставало нестерпно соромно. Образ сина, чия душа була виткана з найтонших ниток любові й терпіння, крізь сльози змалювала мама Наталія Іванівна. Її розповідь – то тиха молитва про того, хто став ангелом, але назавжди залишився частиною зраненого материнського серця.
Дорога довжиною в життя: крізь терни до вічного світла
Ігор з’явився на цей світ одночасно як тяжке випробування і як найвище благословення. Діагноз ДЦП став для Наталії Іванівни початком виснажливої, багаторічної битви за кожен його самостійний рух, за кожен несміливий крок. Вона й досі пам’ятає ті нескінченні черги в клініках та гарячі молитви, у яких виблагала в неба силу для його кволих ніжок. Ходити хлопчик почав пізно, лише у два з половиною роки, проте в маленьких грудях уже тоді пульсувало стільки жаги до життя, що її вистачило б на десятьох.
«Весь час я намагалася бути поруч, відчувати його подих, бо то – моя кровиночка, моя дитина», – ледь чутно, ніби саму себе втішаючи, каже мати. Вона пам’ятає, як над їхньою долею, і без того обтяженою недугою, згустилися нові чорні хмари: до ДЦП підступно додалася онкологія. Та навіть цей подвійний удар не зломив чоловікової світлої душі.
Перед очима Наталії Іванівни й досі стоять картини, як син, тамуючи в собі пекучий біль, що розривав тіло, поспішав на допомогу іншим. Він не закрився у своїй біді, не озлобився на весь світ, а, навпаки, став ще чуйнішим до чужого горя, наче поспішав віддати все те тепло, що ще жевріло в його виснаженому хворобою серці.
Брат Шаміль разом із матір’ю невтомно возили Ігоря до лікарень Києва та Черкас. І хоча медики дедалі частіше з безнадією в погляді лише хитали головами, хворий не здавався. Він відчайдушно боявся втратити цей світ, хапався за кожну мить, аби встигнути бути корисним, аби залишити по собі бодай краплину добра.
Служіння стало самим подихом
Храм для Ігоря став земною домівкою, де душа нарешті знаходила спокій. Сімнадцять років свого життя він віддав служінню в Єрках, а останнє десятиліття став невід’ємною часткою Петропавлівського собору в Тальному. Його перехід до Православної Церкви України був вистражданим, зрілим кроком – щирим пошуком істини, світло якого вказало дорогу й іншим парафіянам.
Ігор знав у церкві кожен куточок, відчував кожну ікону. Як паламар, був мовчазною тінню благочестя: його не треба було просити чи повчати. Він і кадило подасть саме тієї миті, коли того вимагає канон, і свічки винесе, і вівтар тримав у такій чистоті, ніби щодня готувався до зустрічі з самим Господом. Парафіяни й досі пам’ятають лагідний голос, який підказував їм порядок служби, наче оберігаючи невидимий затишок святині.
«Отець Андрій каже, що йому так не вистачає Ігоря зараз...». Ці слова священника для матері й тепла розрада, і водночас гостра скіпка в серці, яка щоразу нагадує про непоправну втрату.
Братське плече й останні земні миті
Коли хвороба почала невблаганно забирати останні сили, надійною опорою для Ігоря став молодший брат Шаміль. Це була та особлива, мовчазна чоловіча любов, про яку не кричать на перехрестях, але вона відчувається в кожному русі й погляді. Шаміль був поруч завжди: дбайливо привозив брата до собору майже до останнього дня, до останнього подиху віри. Ігор, уже зовсім знесилений тілом, але міцний духом, сидів у вівтарі у своєму паламарському облаченні й молився, причащався, ніби прощаючись із кожним куточком рідного храму.
Наталія Іванівна з невимовним болем згадує, як молодший син, не в силах дивитися на фізичні страждання брата, відходив убік, аби приховати сльози.
«Мамо, відійди, не дивися…» – тихо казав він, бо серце краялося від неможливості зупинити те згасання.
Сам же Ігор, попри все, сподівався на диво. «Рятуйте мене, допоможіть, я хочу вижити...» – благав він лікарів, мужньо проходячи крізь виснажливі години хіміотерапії. Він так хотів ще послужити людям, ще побачити сонце… Але в Господа на цю світлу душу були вже зовсім інші плани.
Коли душа говорить із небом
Тепер Наталія Іванівна розмовляє із сином лише в снах та палких молитвах. Вона виписала слова, які щодня читає крізь пелену сліз, наче намагаючись вхопитися за невловиме: «Серце ніколи не зможе забути. Душа завжди буде чекати…»
Нещодавно Ігор знову прийшов до неї уві сні – у білосніжному стихарі, саме такий, яким був у свої найсвітліші хвилини земного служіння.
«Мамо, подивися, який я гарний! Ти чому не йдеш у церкву мене побачити?» – запитував він, лагідно всміхаючись. Мати в тому сні міцно взяла його за руку, а вона холодна, як зимовий ранок. Та Ігор лише похитав головою: «Зате в мене душа… гаряча!»
Він відійшов у вічність на порозі свого п’ятдесятиріччя, залишивши по собі тихе, невгасиме світло. У тому самому стихарі його й поклали в домовину – вірного паламаря, який відтепер служить у небесному храмі, де немає більше болю й страждань. А тут, на грішній землі, залишилася пам’ять – тепла, як його остання усмішка, і нескінченна, як бездонна материнська любов.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
