Старовинна сокира, бронзовий молоток та ядро: чоловік з села на Тальнівщині про знахідки у криницях

– Коли люди мають водогін, але продовжують дбати про криниці – це не може не тішити. До криниць наші пращури ставилися з повагою, вважається, що вони – то джерело життя. Та й вода з колодязя завжди краща, ніж з труби. Це що домашня ковбаса, а що куплена, – каже 42-річний житель Мошурова на Черкащині Олександр Гончарук.

Упродовж 20-ти років він, паралельно з основною роботою, чистить криниці, причому робить це вручну, без будь-якої допомоги сучасної техніки, наприклад, тих же помп. Найперше, як пояснює, потрібно вибрати воду з криниці по-максимуму, а вже потім, верхи на бадді – спеціальній 35-літровій ємності для води, намулу та сміття, його потихесеньку опускають на дно колодязя. Відверто кажучи, диву даєшся, як чоловіку вдається працювати всередині колодязя діаметром від 70-ти до 90 см з його зростом у 1 метр 85 см: «Мало мені місця там, але призвичаївся. Сідаю на баддю, на ній є дощечка спеціальна, а тримаюся за трос. З собою – фінська лопата, підкопую криницю нею. А чистити – то звичайним черпаком, вкидаю його в баддю і все. Баддя надійна, бетонна. Мені її, з такими кованими вухами, односелець Славік Ротор зробив», – каже чоловік.

Щоб почистити криницю, працюють вчотирьох – певна річ, це мають бути чоловіки з сильними руками: двом з них – своєму другові та сусіду Віктору Омелянчуку та ще кумові – фактично, чоловік довіряє своє життя, адже вони опускають його на дно, а потім раз за разом піднімають баддю з намулом просто над його головою. А от третього, що на підсобних, завжди шукають. Як і в будь-якій справі, тут також не без забобонів: до роботи не беруться у понеділок, бо він вважається важким днем, та у неділю, тому що це день для Господа.

Чоловік каже, цій здавна шанованій серед українців справі його не навчав ніхто. Все почалося на початку 2000-х, коли він у Піщаній викопав першу криничку – неглибоку, всього метрів з 8. Каже, копав її прямо у бетонному кільці, яке потроху опускалося все глибше по мірі підкопування. Потім випала нагода почистити одну із криниць. Олександр Петрович зізнається, і досі пам’ятає, як замерзли ноги, коли студена хлинула поверх риболовецьких чобіт, коли його опустили на дно – рівень води в криниці був немалим. А от про страх, відчував його тоді чи ні – пам’ять згадок чомусь не зберегла.

За 20 років мошурівець почистив на Тальнівщині 100 криниць, зокрема, у Піщаній, Лоташевому, Поташі, у Тальному та ін.. Та найчастіше до Олександра Петровича з проханням навести лад у криниці звертаються односельці. Він каже, вже встиг натрудитися чи не в кожному колодязі на своїй вулиці: «Коли люди просять, не відмовляю. Також завжди готовий витягти відро, яке часто-густо обривається і падає у криницю. Купив пошуковий магніт: опустив, як пристало – витягаю. Гроші за це не беру», – каже мошурівець.

Чоловік каже, за щастя було почистити 5 старовинних криниць. Серед них – відома на Тальнівщині Кобзина, тут працював двічі.

– Там купа копійок була, люди накидали. Мабуть, стограмовий стакан їх був, – каже Олександр Петрович. – Серед них були і гривні, помив – стоять он у чашці. Кажуть люди, що бажано не кидати в криницю копійки, а якщо й кидати, то тільки срібні – будуть природним очисником. Як у церкві срібний хрест у воду опускають, то вода тоді довго зберігається, розумієте? У Кобзиній криниці я, до речі, таку цікаву річ знайшов –старовинну сокиру, з незвичайним лезом, як ото гуцульська. На ній було вибите зображення оперення, як на стрілах. Що я ще цікавого знаходив в криницях – це «грузи», які чіпляють до відра, молотки – один з них був бронзовий, а ще була знахідка – старовинне ядро. Мабуть, хтось із дітей вкинув у криницю. Бензопилу ржаву діставав теж. Часто руки різав, бо попадаються биті пляшки, чашки. Дістаю відра разом з ланцюгами – по 2-3 штуки за раз.

Як пояснює мошурівець, старовинні криниці зазвичай всередині вимощені з каменю. Молодші ж, як правило, мають бетонні кільця. Однак, каже, траплялося й таке, що в колодязі вгорі було 2-3 бетонні кільця, стільки ж внизу, а між ними –нічого, окрім ґрунту, який щосекунди міг посунутися вниз. Працювати у таких – найнебезпечніше. Та й загалом Олександр Петрович зізнається, що робота його важка і непроста, схожа до праці шахтарів чи то хірургів, де ти не маєш права на помилку.

– Найглибшу криницю чистив на щебзаводі у Тальному, там було 36 метрів. Просто зробіть 36 кроків і побачите, як це багато, – розповідає Гончарук. – Але що б там не було, поки до толку не зроблю, не кажу хлопцям, щоб піднімали мене. В мене такий принцип: раз як заліз, то треба зробити до кінця.

Важко не погодитись з чоловіком, коли він розповідає, як шанобливо ставиться до криниць, як може визначити на смак, у якій із них вода краща. Каже, потрібно слідкувати, щоб криниця була накритою, аби туди не потрапляло сміття, бути обережним, щоб не впустити туди ганчірку, бо тоді не чекай доброї води.

Під час нашої розмови з Олександром Петровичем не покидала думка: на жаль, українські села, хочемо ми того чи ні, подекуди вимирають, однак навіть там, де вже немає хат, вдивляються в українське небо старі кринички – їх не чіпають, навіть коли навколо технікою засівають поля.

Ольга ОСІЯНЕНКО

Читайте також: Майже 2 тисячі за прикраси. Діти зі Звенигородщини допомагають ЗСУ

Читайте нас також в Telegram!