Вісті Черкащини Сонячний коровай Тальнівщини: в одному із сіл живе давня традиція
У народі кажуть, що випікати гарний хліб може лише добра душею й чиста помислами людина. І це перевірена століттями істина, що незримими нитками єднає світ Олени Багрій з таїнством народження паляниці. Саме тому в селі Павлівка Друга на Тальнівщині вже давно не чудуються кулінарним дивам, які виходять з-під її рук. Бо знають: душевного тепла, веселого слова й світлої вдачі в Олени Павлівни завжди вистачає на всіх. А спечений нею хліб
– справді великий і гарячий, як сонце, і запашний, як саме щастя. Вона – Коровайниця, що вміє вплести в обрядовий хліб не лише борошно та інші складники, а й свою щедру долю й невичерпний дар любові.
Таїнство, успадковане від мами й бабусі
Ще дівчам Оленка стояла біля печі, зачаровано спостерігаючи, як із звичайних, здавалося б, речей
– борошна, яєць, молока, цукру – народжується справжнє диво. Мама з бабусею нагадували їй казкових чарівниць. Адже їхні натруджені руки творили магію: прямо на очах розквітав коровай дивовижними квітами, вкривався золотими колосочками й тендітними листячком. Як було не закохатися в це мистецтво? Воно, мов пісня, входило в душу, виростало разом із дівчиною, щоб згодом розквітнути повною мірою.
Коли про талант Олени Павлівни дізналися в селі, її почали запрошувати до весільного обряду
– старшою коровайницею. Вона не відмовляла. А як же інакше, коли ця справа – ота «сродна праця», що живиться щирістю та любов’ю до людей! Так, крок за кроком, із маминими й бабусиними секретами, приходив досвід у тонкій справі хлібопечення. Світла пам’ять про матір Павлину Іванівну живе в кожній хлібині, як заповіт про доброту і працелюбність, що їх вона передала своїй доньці.
Хліб на виставках і для громади
Здобутий досвід кликав далі, за межі рідної хати. І коли Олену Багрій почали запрошувати на виставки хліба, вона з радістю повезла свої шедеври в різні куточки країни, переймаючи досвід інших і щедро ділячись своїм.
Особливо запам’яталася перша виставка в Тальнівському музеї хліборобства в далекому 1988 році. Приурочена до свята врожаю, вона стала справжнім тріумфом для майстрині. Олена Павлівна вирішила показати всю велич українських традицій і напекла двадцять два обрядових вироби: калиту на Андрія, пироги до Дня народження та Різдва, паску на Великдень, короваї, шишки, голуби на весілля. Радість від перемоги на тій виставці пам’ятає й досі, а її хліби стали експонатами районного музею.
У 2000-му її талант сягнув столиці: Олену Багрій запросили до київського Музею архітектури та побуту для відкриття хати, що мала представити особливості нашого регіону. Знову були безсонні ночі, наповнені світлою радістю святого таїнства випікання хліба. Її вироби були такими неймовірними, що високопосадовці з Верховної Ради та зарубіжні гості не могли повірити, що ці шедеври створені простими людськими руками. А майстриня й далі, з творчою фантазією та спокоєм, випікала нові й нові дива-хліби для весіль, свят та виставок. Бо знала: як чоловіки обробляли Землю-Матінку, так жінки повинні пекти зі щедрих врожаїв золотавий сонячний хліб.
Любов, праця й родинне щастя
Ця любов до праці пронизує все життя родини Багріїв. Володимир Григорович, чоловік Олени Павлівни, закоханий у техніку і в святу землю. Їхнє знайомство почалося із сільської бібліотеки і танців, де молодий тракторист грав на гармошці, а Оленка, вдаючи, що шукає для нього нові книжки, насправді чекала вечора, аби помилуватися красенем. Так народилося кохання, що стало фундаментом щасливого українського дому.
Володимир Григорович усе життя пропрацював у колгоспі: і трактористом, і комбайнером, і бригадиром. Тож робота завжди приносила лише задоволення. А повертався завжди додому, де його чекали кохана дружина, донечка, тепло й затишок. Двір, що його Олена Павлівна, як справжня берегиня, прикрашала квітами, подібний до віночка. І все це
– для людей, родини, онуків, які додають нових сил своєю любов’ю.
Саме в цьому, вважають Багрії, і є секрет сімейного щастя: у глибокій повазі один до одного, у спільній щоденній праці, що єднає два люблячих серця понад пів століття.
Післяслово
Усе в житті Олени Багрій
– від хліба до ставлення до людей – пронизане світлом і щедрістю. Вона, які її рід, живе за простим, але таким важливим правилом: робити більше, ніж вимагається, і завжди щось додавати для людей. Ця непохитна життєва позиція особливо проявилася, коли в країну прийшла велика війна. Її руки й не зупинилися, а навпаки, почали працювати для захисників. Наслідуючи приклад трудівників, жінка щодня доводить: людина живе й працює для інших – ділом щедрим та добрим.
Її життя – це шлях, випечений, мов той коровай, з любові, праці та взаємної відданості, що долає всі негаразди. Вона знає ціну миру, а тому, щодня вкладаючи душу у свою роботу, плекає ту надію, яка вистоїть перед будь-якою зброєю. І найголовніше, що бажає Олена Павлівна, аби в дітей та онуків усе було добре. Щоб вони побачили Перемогу й жили довго, без чвар та біди, у гармонії, злагоді та любові. А все інше, окрім здоров’я, дасть Бог.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
