Соцпрацівниця з села на Тальнівщині відвідує підопічних не тільки за графіком

За освітою Валентина Кізяченко з Павлівки Першої, що на Черкащині, медична сестра. Власне, свій трудовий шлях жінка й почала з нелегкої роботи у сільському ФАПі, бо була тут і фельдшером, і дитячою медсестрою, і акушеркою, і заввідділення. Бувало, не спала ночей, йшла на виклики. Пригадує, як доводилося брати з собою палицю, щоб відбиватися від собак. Головне – надати медичну допомогу якнайшвидше. У шлюбі згодом народила донечку, тож Валентина Іванівна пішла в декрет, після якого почала працювати соціальним працівником у рідному селі. Каже, усі її підопічні знають її з маленької, довіряють, діляться наболілим, сокровенним, шукають підтримки й розради, часто розповідають про свої долі, часом, нелегкі, зі сльозами на очах. З-поміж 11-ти підопічних жінки є люди одинокі. «Є й такі, у кого є діти, але доля так розпорядилася, порозкидала їх по світу. Якщо й живуть у якому селі на Тальнівщині, то сюди не наїздяться кожен день», – ділиться. Як розповідає Валентина Іванівна, стареньким катастрофічно не вистачає живого спілкування, а особливо зараз, під час пандемії коронавірусу. Тож як прийде, вислухає кожного: «Раніше в мене була бабка, до якої от ніхто не приходив. Як прийду, вона в мене питає, який сьогодні день, число, вона хоче знати, чи ніхто не вмер в селі, чи всі живі, чи хтось родився, чи якесь весілля», – каже жінка.
До своїх дідусів та бабусь (а інакше Валентина Кізяченко їх не називає) мала б навідувати згідно графіка двічі на тиждень. Однак цього вона ніколи не дотримується, бо час і причину відвідин диктує саме життя: то пенсію треба зняти, то заболіло щось у людини, то ліки треба привезти, а то котел задмухав сильний вітер. От і дзвонять старенькі до своєї Валі, просять прийти. І байдуже, день це чи ніч.
– В мене відпустки практично немає. Вдома не можу сісти і їсти шматок хліба, коли знаю, що вона сидить без хліба. Я або машиною, або велосипедом сіла, поїхала. Не лишаю їх ніколи без хліба. Буває, захворію, то прошу когось, щоб завіз, – розповідає Валентина Іванівна. Каже, що зараз зима, тож платіжки людям за світло та газ приходять з кругленькими цифрами, тож її підопічні мусять економити. Ростуть ціни і на промтовари, і на продукти, дорожчає хліб. Жінка і тут підставляє плече – купує для бабусь та дідусів продукти на базі, ліки – у аптеці в Тальному.
Соцпрацівниця має машину, тому коли треба, везе підопічних до лікарні. «Як приболіла була, то бабуся дзвонить до мене, питає: «Валічка, як твоє здоров’я?». Буде дзвонити до мене і три рази, а як захворіє вона – я до неї», – каже Валентина Іванівна.
Жінка працює соцпрацівницею у селі більше 20-ти років. Каже, до цієї роботи прикипіла душею, як і до кожного, кого навідує у селі. Нещодавно одинокого односельця віддала до терцентру, де, як пояснює, він буде під постійним наглядом, якого потребує. «Ось учора йду з вулиці, а там кущ росте, я привикла, що там цей Сергій весь час курив. І він мені наче там стоїть», – ділиться Кізяченко. І наостанок додає, що дуже важко переживає втрату своїх односельців, підопічних, які стають майже як рідні.

Ольга ОСІЯНЕНКО

Читайте також: За що люблять свою професію – поділилися соцпрацівниці Тальнівського терцентру