Соцпрацівниця із Тальнівщини навідує підопічних навіть під час відпустки

«Дякую їй, що навідує таких немічних, не забуває»

Коли сієш добро – добром повернеться у стократ. У цьому переконана молода, щира жителька Здобутка Наталія Голдовська. Майже 8 років жінка працює у селі соціальним працівником. Зараз двічі, а то й тричі на тиждень навідує 12 стареньких людей, своїх односельців. Для них вона – розрада, підтримка, допомога, приємний співрозмовник та уважний слухач. З дитинства знає кожного з них, адже виросла у Здобутку. Часто-густо бабусі називають її Галею:
–Ніколи не ображаюсь. Так звуть мою маму, – розповідає, посміхаючись, Наталія. – Буває, кажуть: «Чого не виправляєш?», на що відповідаю, що вже звикла. Наташею називають ті, до кого ходжу віднедавна. Найстаршим – подружжю Пилипенків – за 90, їх навідую, відколи влаштувалася на цю роботу. Працювати соціальним працівником мені запропонували у сільській раді.
Коли приходжу до стареньких, чесно кажучи, більше слухаю, ніж розказую. Бабусі діляться своїми проблемами, а то новини останні обговорюємо, що й де сталося. Дивуються, коли не знаю про щось: «Ти ж кругом буваєш, хіба не знаєш?», – запитують. На життя вони не нарікають, кажуть, що зараз все одно краще, ніж було колись: доводилося працювати день і ніч за копійки. Єдине, як перестали на медпункті ліки продавати, почали говорити, що по таблетки в Тальне – далеко.
Купити хліба, молочка свіженького принести чи яку роботу попідганяти по господарству – Наталія береться за все, ніколи не відмовляє та не сперечається.
–Для мене це більше, ніж робота. Без цього свого життя не уявляю, – каже жінка. – Я змалку хотіла бути вихователькою, працювати в дитячому садочку. Тепер виховую (жартує – авт.) діток. Можна сказати, збулася моя мрія: старенькі – вони ж як малі діти. Разом з тим, розуміють і підтримують, завжди йдуть назустріч. З ними я завжди на зв’язку.
Зараз у Наталії відпустка, але вона все одно йде до своїх підопічних. Разом з нею приходимо до Надії Вінярської.
–Хазяйочко! – кличе стареньку жінка. Бабуся радіє, запрошує до хати. – Що тут у вас, порядок? – посміхаючись, питає Наталія.
–Все добре. Ждала, що прийдеш, – відповідає старенька. Наташею не натішиться: «Дякую їй, що навідує таких немічних, не забуває. Вона ж мені усе помагає. Хай дає їй Бог здоров’я».
Минають роки, бабусі та дідусі, яких щораз навідувала жінка упродовж років, до яких звикла, майже як до рідних, відходять у вічність. Це неминуче. Але пам’ять береже приємні розмови з усіма цими людьми, їхні мудрі поради, добре слово, а чи й жарти: «Була у мене бабка Надя Балака, – пригадує Наташа. – Завжди енергійна, весела була. Буває, прийду, а вона з гумором: «Чого ти прийшла, в тебе що, роботи вдома нема?». Ще й пів на восьму немає, а вже дзвонить, каже: «У мене все добре, можеш не йти» – все жаліла мене. А як прийду, то часто з радістю: «Хто ти там за гороскопом? Давай почитаємо, що там пишуть…».

Ольга ОСІЯНЕНКО