Вісті Черкащини Слава Герою з села на Тальнівщині: пам’яті Олександра Стасюка
Міський голова Василь Сідько разом із начальником 3-го відділу Звенигородського РТЦК та СП Олександром Яременком вручили посмертну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня та прапор бригади дружині та матері загиблого героя.
Хто ж він був – Олександр Стасюк? Історія його мужності та відданості Батьківщині заслуговує на те, щоб бути почутою.
Народився він 26 червня 1968 року в мальовничому селі Криві Коліна, у родині Федори Степанівни та Юрія Пилиповича Стасюків. Згодом на світ з’явився і його молодший брат Василь.
Через кілька років родина вирушила на південь, оселившись у Херсонській області. Там вони прожили до 1978 року, аж поки життя не внесло свої корективи. Коли батько створив нову сім’ю, Федора Степанівна разом із синами повернулася до рідного села – у Криві Коліна, де хлопці знову відчули тепло рідної домівки.
Олександр закінчив вісім класів місцевої школи, а далі вирішив здобути фахову освіту – вступив до Тальнівського будівельного технікуму, де опанував професію будівельника. Юнак мав золоті руки й бажання створювати щось міцне й надійне – як у роботі, так і в житті.
Військову службу проходив в Угорщині. Після демобілізації повернувся до мирного життя, одружився й оселився у Тальному. Працював за спеціальністю, будував житло, зводив власне сімейне гніздечко. Народився син Юрій, але, на жаль, шлюб не склався, і згодом їхні шляхи з дружиною розійшлися.
Син виріс, створив власну сім’ю: разом із дружиною Юлією виховує сина Богдана. Із батьком у них були теплі стосунки. Після втрати Юрій виставив у фейсбуці фото батька з простим, але глибоким підписом: «Дякую, тату, що ти в мене був».
Олександр Юрійович був людиною працьовитою: не терпів бездіяльності, не боявся жодної роботи. У Тальному його добре знали: працював на цукровому та молочноконсервному комбінатах, на асфальтному заводі, а останнім часом трудився на підприємстві «Урочище Журавське».
Проте не лише офіційні місця роботи зробили його знаним у місті. Олександра знало все Тальне, бо він був майстром на всі руки, людиною, яка ніколи не відмовляла у допомозі. До нього йшли, коли потрібно було щось полагодити, збудувати, порадитися. Він був тим, на кого можна було покластися.
У 2000 році Олександр знайшов своє щастя поруч зі Світланою Іванівною. Разом із нею в його житті з’явилися ще двоє дітей – Ігор та Юля, які стали для нього рідними. Він не лише прийняв їх у свою сім’ю, а й став для них опорою, мудрим наставником. У міру суворий, але справедливий, люблячий і турботливий – таким його знала сім’я. До нього завжди можна було прийти за порадою, підтримкою чи добрим словом.
Любов до Батьківщини та готовність її захищати передалися й названому синові – Ігор сьогодні служить на передньому краї, боронячи Україну.
Деякий час сім’я жила в Тальному, а згодом Стасюки придбали хату в Чеснополі, де провели шість щасливих років.
Федора Степанівна завжди тішилася тим, що син був безвідмовним і завжди приходив на допомогу. Часто казала: «Зателефоную до Сашка, і він приїде й усе зробить». Домовитий, привітний і доброзичливий, Олександр для мами був не лише надією та підтримкою, а й найближчим помічником. Він завжди був поруч, коли треба було вирішити будь-яке питання чи просто підтримати словом.
Світлана Іванівна стверджує, що її чоловік мав золоте серце, бо був готовий допомогти всім, хто цього потребував. А ще дуже любив риболовлю. Навіть після важкого робочого дня, коли, здавалося, не було сил, Олександр завжди знаходив час для риболовлі. Не міг пройти повз річку без спокуси посидіти на березі з вудочкою й відпочити.
24 червня 2022 року Олександра призвали в Збройні сили України. Воював він на різних напрямках, віддаючи всі сили заради Батьківщини. Але 11 серпня 2023 року, у Запорізькій області, ворожа куля обірвала його життя. 20 серпня Герой повернувся додому назавжди.
Не відкриє більше хвірточку, не гукне син, не з’явиться на порозі рідної хати. Біль і смуток навіки оселилися в серцях матері, дружини, брата.
Світлана Іванівна, згадуючи чоловіка, часто каже: «Він був моєю надією і опорою, моїм сонцем у домі. Як важко тепер без нього…». У Чеснополі кожен куточок нагадує їй про Олександра. Була надія й міцна опора, був коханий і вірний, а тепер залишилася сама. Немає вже того твердого плеча, на яке вона часто схиляла голову, шукаючи підтримки та тепла.
Плачуть за дідусем онуки: Богдан, Ліза і Данило.
Під безмовним поглядом пронизливо синього неба, де лише вітер носив тихий шепіт молитви, тиша цвинтаря здавалася нескінченною. На прощанні з Воїном голова ради ветеранів села Криві Коліна, Півторак Галина Дмитрівна, з очима, повними сліз, за проханням дружини, зачитала ці пронизливі слова:
Згасла свічка.
Померкли квіти.
Враз не стало світла й тепла.
Скажи нам, рідний, як без тебе жити,
І як повірить, що тебе нема.
Федора Степанівна завжди гордилася сином, його силою і відданістю. Тепер, коли він приєднався до Небесного Воїнства, її серце переповнене невимовним болем, але спогади про сина залишаються з нею назавжди.
Світлана Іванівна, згадуючи свого чоловіка, бачить у ньому не лише надійного захисника, а й вірного друга, на якого завжди можна було покластися. Її серце тяжко переживає втрату, але в пам’яті про нього зберігається любов, яка ніколи не згасне.
Рідні, будьте мужні у своєму горі, пишайтеся своїм сином, чоловіком, батьком, дідусем. Нехай Бог дасть вам силу в цей важкий час. Вічна слава й вічна пам’ять Герою Олександру Юрійовичу та всім тим, хто віддав своє життя за нашу Україну. Царство Небесне!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
