Сім’я зі Сходу евакуювалася на Тальнівщину: «У нас було одне завдання – вижити»

– У нас був магазинчик у місті – продавали насіння, добрива. Жили неподалік від Сєвєродонецька, у Метьолкіному. Хата невеличка у нас була, купили її 23 роки тому. Чоловік працював електромонтером на заводі ПрАТ «Азот». Також ми заготовляли разом лозу, чистили її, плели корзини. Мене цій справі батько навчив. Він у нас був художник. Ось цю ікону реставрував, – показує ікону Юлія Єфіменко. Каже, її чи не найпершою поклали в авто, коли виїжджали.

Для їхньої сім’ї, власне, бойові дії були не в новинку, адже їхнє село, що у пригороді, і раніше потрапляло під обстріли – незначні, на окраїнах. Думали, так буде і тепер. Війна ж прийшла з новою, значно більшою силою. Чоловік Юлії Володимир каже, коли все почалося, був на роботі. Їх майже відразу розпустили по домах. Вже з другого дня було чути вибухи – снаряди рвалися на окраїнах міста Сєвєродонецька (до нього з села – рукою подати), 27-28-го лютого, як розповідають Єфімові, почало прилітати і в центр міста.

День народження сина Ігоря святкували в підвалі. Це було 26 лютого. Які там подарунки… Благо, що світло хоч було. Сам Ігор каже: «Вибухи – це був наче феєрверк. Я бачив перші обстріли градом зі сторони окупантів. На курилці крізь вікно бачив зарево. Було видно, як 40 снарядів застелили все, освітили, миттєво виникла пожежа».

Юлія Єфімова більше місяця не була у Сєвєродонецьку, хоча раніше їздила туди регулярно – працювала у сімейному магазині. Побаченим була вражена:

– Ми спілкувалися з друзями, вони розповідали нам, що відбувається. Але одне – це тільки чути, зовсім інше – побачити власними очима. За нашим магазином, трохи далі пройти – була вирва від точка «У». Вікна кругом побиті. Все місто у склі і осколках, – каже жінка.

З міста Єфімові насилу вмовили переїхати до них маму Юлі – Надію Михайлівну. Сім’я до останнього не наважувалася поїхати з рідної домівки. Син Ігор розповідає, в іномарку їх сіло 7 чи 8 чоловік. Так він вибрався з того пекла. Батьки ж все ще залишались вдома. Спочатку дісталися до Дніпра, звідти – на Черкащину і зрештою у Тальне. До речі, зараз Ігор має телеграм-канал, у якому пояснює, якими шляхами можна дістатися до безпечних місць, підписників там – далеко за тисячу осіб. Він ще з дитинства займався спортом, а якщо точніше – спортивним орієнтуванням, брав участь у різноманітних змаганнях. Має кохання – тендітна Діана з ним поруч, вже встигла і у нашому містечку знайти себе: працює у спортивному клубі «Giga Sport Line».

Батьки зрештою поїхали за сином. Їхали утрьох та ще кілька домашніх улюбленців: собак покинути не могли. Кажуть, жили надією дістатися хоча б до Лисичанська, а вже там, може, син допоможе.

– Пітбуль у ногах в мене, алабай позаду, біля нього – сумки з речами, внизу – цуцик маленький, ми його вже віддали в хороші руки. Ще одну собаку вимушено везли в багажнику, – розповідає Юлія. – Їхати в невідомість – на це наважитися дуже тяжко. Ми 40 днів трималися. Поки могли діставати їжу для собак, питання про від’їзд не піднімалося. Але коли розумієш, що ось-ось може не буде міста… Це не питання комфорту, а питання життя: свого, близьких. У нас було одне завдання – вижити.

Ольга ОСІЯНЕНКО

Читайте також: Увага!

Читайте нас також в Telegram!