Вісті Черкащини Шлях до змін: Як праця та відданість рідній землі формують історію Тальнівщини
У кожному краї є особистості, які стають його символами. У нашій новій рубриці «Тальнівщина в іменах» ми розповідатимемо про видатних людей нашого краю – тих, чиї здобутки стали невід’ємною частиною її спадщини. Вони досягли визнання у своїй справі, внесли вагомий вклад у розвиток громади й України, залишивши яскравий слід у пам’яті поколінь.
Він народився в маленькому селі Гуляйка на Черкащині і з того часу став невід’ємною частиною історії не лише рідного села, але й усієї Тальнівщини. Анатолій Якович Комар – людина, яка не лише здобула визнання в освітній сфері, але й зробила свій внесок у розвиток рідного краю через безліч ініціатив. Його шлях – це не просто історія одного життя, а свідчення того, як наполеглива праця, відповідальність і любов до рідної землі можуть змінити реальність навколо.
Початок шляху: освіта та перші кроки
У рідному селі Анатолій Комар здобув перші знання, навчаючись у місцевій початковій школі. Однією з тих, хто зробив величезний внесок у розвиток освіти в Гуляйці, була завідувачка цього навчального закладу Оксана Яківна Картанович. Вона активно працювала з батьками, переконуючи їх відправляти дітей до школи. Можливо, це велика удача для села, а можливо, й певна біда, адже в ньому немає жодної хати, з якої сини й дочки, закінчивши інститут чи технікум, не випурхнули б з рідного гнізда й не роз’їхалися по світах.
У школі навчалося 40–50 дітей. На вішалці стояло стільки ж чашок, а поряд висіло стільки ж торбинок цукру. На великій перерві всі сідали за стіл, викладаючи на нього хто що має. Завідувачка з техпрацівницею тіткою Мартою вносили бак з гарячим чаєм і розливали його в чашки. Оксана Яківна навчала діток, як накладати цукор, як правильно тримати ложку й виделку, а ще – як танцювати.
Кожна дитина носила учнівську форму: дівчатка – коричневі платтячка, а хлопчики – мундирчики.
«Оксана Яківна – незвичайна людина, – з особливим захопленням згадує свою наставницю Анатолій Якович. – Вона закінчила два курси Смольного інституту. Її батько був священником високого рангу. Тікаючи від більшовиків, спочатку вони вирушили до родичів під Первомайськ, а згодом якимось дивом опинилися в нашому селі. Оксана Картанович була справжньою розумницею».
Потім Толик навчався в Кобринівській восьмирічці, яку тоді очолював Панас Васильович Пархоменко – фронтовик, командир взводу розвідки, нагороджений чотирма орденами. Середню освіту він здобув у Звенигородській школі-інтернаті, директором якої був Павло Нестерович Ніколюк, родом з Лісового. Тому не дивно, що в цьому закладі навчалося багато дітей з Тальнівського району.
Закінчивши історичний факультет Ніжинського педагогічного інституту, здобувши диплом учителя історії та суспільствознавства, Анатолій Комар три роки працював у Вілійській школі Шумського району на Тернопіллі.
Повернувшись до рідного краю, він продовжив свою професійну діяльність, значну частину життя присвятивши освіті, і був нагороджений значком «Відмінник народної освіти України». Рік працював учителем історії та заступником директора з виховної роботи Кобринівської школи, а згодом очолив її. Молодий та енергійний 26-річний керівник організував педагогічний колектив для обладнання шкільних навчальних кабінетів, коридорів і благоустрою шкільного подвір’я. Завжди радився з учителями та розповідав їм про новини педагогічного життя в країні, Черкащині й Тальнівщині. За три роки школа досягла значних успіхів і вийшла на третє місце в районі за всіма основними показниками.
Проблеми та рішення: відновлення школи-інтернату
Тим часом у Тальнівській школі-інтернаті сталася велика біда: розморозили котельню, і гуртожиток виявився непридатним для проживання. Учні змушені були навчатися і мешкати в одному корпусі. У відділі освіти терміново шукали нового директора, але ніхто з тальнівців не погоджувався. Тоді ризикнув Анатолій Якович. Проблема полягала в тому, що котельня опалювала не лише навчальний заклад, а й мікрорайон біля автостанції та гуртожиток ПМК. Оскільки то була бюджетна організація, вона не мала права здійснювати таку діяльність.
«Поміг вирішити проблему щасливий випадок, – говорить герой нашої оповіді. – Я зустрівся з директоркою Тальнівського молочноконсервного комбінату Ніною Пилипівною Гавриловою і під час розмови пояснив: «Підприємство зводить будинки, але мешканці залишаться без тепла». Вона знайшла кошти, за які перебудували котельню. Підвели газ, поставили парові котли, виготовлені на Монастирищенському заводі. Майже рік я витратив на те, щоб передати її Звенигородській тепломережі. Відтоді в школи-інтернату розв’язалися руки».
Зміни в житті: перехід до органів влади
Через деякий час Анатолія Комара запросили на роботу в органи державної влади. Він працював заступником голови райвиконкому Володимира Багрійчука, а згодом довгий час – у районній державній адміністрації.
«Хочу згадати історію створення парку імені Тараса Шевченка в Тальному, – розповідає Анатолій Якович. – Тоді головою адміністрації був Сергій Ковила, а я працював у нього заступником. За його дорученням ми з колишнім архітектором Володимиром Цюрупою поїхали до Києва, де знайшли майстерню, у якій уже був готовий бюст Кобзаря. Потрібно було лише обкувати його міддю, і це питання ми вирішили. У Бабанах замовили два гранітних блоки. Тоді директором щебеневого заводу був Валентин Ніскаус. Він направив бригаду на чолі з головним інженером Вадимом Оратовським, яка змонтувала пам’ятник. Будівельники навколо нього вклала плитку».
Анатолій Комар також був причетний ще до однієї знакової справи – установлення на об’їзній дорозі самохідної артилерійської установки САУ-152.
«Я займався господарськими питаннями, зокрема підготовкою майданчика, – згадує він. – Коли самохідну артилерійську установку привезли з Києва, майстер газокомпресорної станції Василь Рябошапка самоходом перегнав її на об’їзну дорогу».
Сліди на землі: створення меморіалу в рідному селі
Декілька років тому Анатолій Комар та Василь Євич вирішили залишити добрий слід в історії Гуляйки, їхнього рідного села. За власні кошти вони упорядкували місцевий цвинтар: установили огорожу та побудували гарний ритуальний майданчик. У центрі, на стіні, зображена Діва Марія, а зліва – плита з написом: «Низько схиляємо голови перед пам’яттю земляків. Євич Василь Іванович, Євич Анна Іванівна, Комар Анатолій Якович». Справа від Богородиці змонтували плиту на честь гуляйчан, що загинули від голодомору.
Анатолій Якович Комар – це людина, чия діяльність та відданість рідному краєві залишають помітний слід у його історії. Завдяки його ініціативам і зусиллям у різних сферах життя, Тальнівщина й Гуляйка стали кращими. Чоловік продовжує залишатися прикладом для нових поколінь, які цінують працьовитість, активну громадянську позицію та любов до рідної землі.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
