Що привело інженера зі Сходу країни у містечко на Черкащині?

Майже 10 років минуло, як Станіслав Новіков переїхав з рідного Мелітополя, що у Запорізькій області, до Тального на Черкащину. Молодого хлопчину привело сюди кохання.
– Тоді якраз був такий розпал спілкування в інтернеті, – розповідає Станіслав. – Спілкувалися і з хлопцями, і з дівчатами. У мене в Тальному було кілька друзів по переписці. І з однією дівчиною, тальнівчанкою Анною, почав переписуватися більше. Згодом зустрілися. Приїхав. Перша зустріч була біля вагона, – сміється. – Потім почали частіше бачитись. Закохалися. Пізніше поїхав у Київ, а тоді і свою нинішню дружину запросив до столиці. Працювали разом, заробили на весілля – одружилися. Зрозумів, що жити у великому місті – не моє. Спочатку жили трошки в Мелітополі, а тоді вирішили переїхати в Тальне. Зараз маємо своєї пів хатки. Десь за рік після переїзду, а, може, трошки більше, у нас народився перший хлопчик, а тоді, рочків через 5, і ще один. Отак маємо двох козачків, Андрія і Матвія! – радіє Станіслав.
Найперше, що кинулося в око молодому хлопчині, коли приїхав у Тальне – краєвиди, багаті на зелень, ліси.
– На Півдні, в степах Таврії, не такі пейзажі, особливо влітку: обочини та поля у червні вже жовті, бо повигорають під палючим сонцем, а на Тальнівщині усе таке гарне стоїть, зелене! Якось все по-іншому. Тут так красиво! Приємні мешканці, затишно, комфортно. У нас більше рівнинна місцевість, а тут – горбиста. Пригадую, як катався перші рази по цих гірках на велосипеді. Доволі незвично було. Але зараз це не критично, навіть весело. Так, як я батько 2-х дітей, хотілося б, щоб у нашому місті було більше чогось для дітей, щоб було де покататися на роликах, скейтборді чи велосипеді, щоб спортом могли займатися. Дякувати Богу, у нас є машина, то можемо собі дозволити виїхати десь в ліс, на стадіон. Хочеться, щоб у парку були доріжки, щоб палац облагородили.

Звикнути до міста, до нового оточення Станіславу було легко. Хто почує його мову, не одразу збагне, що він виріс деінде, а не в Тальному.
– Я людина говірка, ціную в інших чесність, доброту і відкритість. За 10 років тут я з багатьма познайомився. Є ті, з ким можемо бути знайомі і 5 років, а потім дізнаються, що я немісцевий. «Ти ж навіть говориш по-тальнівськи», – дивуються. За ці роки я повністю перейшов на тальнівський діалект, хоча виріс у російськомовній сім’ї (у нас весь регіон переважно російськомовний) і навчався у школі російською. Бачите, як воно може бути: переїхав – переформатувався: тепер мало хто скаже, що я не звідси. Ця різниця не відчувається ні в мові, ні в чому іншому. За ці роки освоївся. Тут мій рідний дім. Прижилися. Ми вже тальнівчани, – пояснює. – А в Мелітополь їздимо раз-два на рік. Раніше, коли заочно навчався на держзамовленні у Таврійському державному агротехнологічному університеті на факультеті енергетики, то частіше бували у моїх батьків. Тепер так не виходить: то робота, то ще якісь перепони.
До речі, зараз Станіслав працює інженером на газокомпресорній станції. У енергетичній галузі працював його батько, тому син із вибором професії не вагався. Після школи закінчив технікум, а не так давно, отримавши пропозицію працювати на посаді, і вуз. Але головне – не це. Найважливіше для 33-річного тальнівчанина з мелітопольським корінням – сім’я та домашній затишок.

Ольга ОСІЯНЕНКО