Вісті Черкащини Серце на фронті, душа вдома: історія ветерана з Тального, загартованого війною
Війна глибоко закарбувалася в душі тальнівця Олександра Васильовича Білозора. Повернувшись додому, він опинився в зовсім іншій реальності – серед спокою й мовчазного затишку. Проте вони стали для нього суворим випробуванням. Руки, які впевнено тримали зброю, тепер обіймають рідних, прагнучи повернути втрачене відчуття захищеності. Очі, що бачили жахіття бойових дій, шукають умиротворення, але спогади про пережите не відступають. У свої 55 років він стикається з новим викликом – навчитися жити в мирному світі, залишаючи позаду страхи та біль.
Спогади про восьмирічну військову службу залишаються невід’ємною частиною життя Олександра Білозора.
«У квітні 2014 року я написав рапорт на прийом до армії, але тоді мене не взяли, – розповідає чоловік. – У серпні я пройшов медичну комісію, а в березні 2015 року мене призвали на службу. Починав я з посади сержанта МТЗ (матеріально-технічного забезпечення), що раніше відповідало посаді старшини. Це стало початком мого кар’єрного зростання: головний сержант роти, командир взводу, головний сержант бригади. Потім я пішов на пониження й став головним сержантом батальйону. Загалом у мене п’ять контрактів і дві мобілізації».
Після кількох років служби повномасштабна війна змусила Олександра продовжити військову кар’єру. 24 лютого 2022 року він уже був у військкоматі. Наступного дня Олександр опинився в Білій Церкві, де перебував у резерві 72-ї бригади, але прагнув бути разом з побратимами на передовій. Тому він зателефонував комбригові 63-ї бригади й, отримавши згоду, повернувся до неї на посаду головного сержанта. Завжди стояв на боці своїх солдатів. Разом із побратимами Олександр захищав Миколаїв, звільняв Херсон, воював у Бахмуті та Серебрянських лісах. Тричі був контужений.
«Останній рік я обіймав нижчу посаду – сержанта 106-го батальйону, щоб бути ближче до своїх хлопців, бо з ними пройшов справжнісіньке пекло, – каже наш співрозмовник. – Звільнився в листопаді 2023 року. Повернутися до цивільного життя було важко. Пів року з товаришем провели на річці: нікого не хотів бачити. Щоб ви розуміли, я ще жодного разу не був на базарі. Мені гірко бачити безтурботних людей, для яких війни наче не існує. Не може бути безжурного життя ані в Тальному, ані в усій Україні. Що таке війна, розуміють лише родини захисників. Коли я був у Бахмуті, моя дружина переживала більше за мене, бо я хоча б знав, що зі мною. Зв’язку не було. Просила мене: «Хоч раз на тиждень напиши «ок»».
Олександр Білозір згадує той день у Лимані, коли на його порозі з’явилася пара бродячих собак, що шукали притулку. Він не зміг відмовити їм у їжі й теплому куточку. Незабаром у них народилося дев’ятеро цуценят, які принесли в солдатське життя радість і тепло. Воїн доглядав за малятами, як за власними дітьми: годував, лікував, бавився. Ці маленькі душі стали його справжнім порятунком у важкі часи. Хоча було важко розлучатися з ними, боєць знав, що кожне цуценя знайде добрі руки серед його побратимів.
«Я люблю тварин. Скільки їх там, контужених, бігає. Вони взагалі людей не бояться. Згадую: у Серебрянських лісах, їдеш чи йдеш, а кози й зайці зовсім не тікають, – каже чоловік і за хвилину додає: – Люди в Лимані до нас добре ставилися. Старенькі жінки приходили на наші позиції, допомагали з житлом. Ми з ними ділилися продуктами харчування. Нас годували добре. На передову хлопці брали хто що міг: сухпайки, тушенину тощо. Там немає коли їсти, але й не хочеться».
Бригада, у якій воював Олександр Васильович Білозор, формувалася в Західній Україні. Три батальйони – з Львівської, Волинської та Закарпатської областей. «Влітку я їздив до Львівської області, на кладовищах відвідував полеглих друзів. Ото цвіт нації, якого вже не повернеш, – каже сумно чоловік. – Таких, як вони, не буде більше. Віддали найдорожче – свої життя. Залишилися лише спогади та могили».
Війна забрала в чоловіка багато, але не зламала його. Хоч біль утрати й далі відгукується в серці, він знаходить у собі сили бути опорою для родини та пам’яті побратимів. Кожен день – крок до того, щоб їхня жертва не була марною. Небо над головою ще не спокійне, але віра в те, що пам’ять про героїв житиме вічно, надає йому наснаги рухатися вперед.
Марта ДОВЖУК
