Сандармох – мовчазна рана української культури. Тальне пам’ятає про це

Осінь у містечку тиха, наче спогад. Мов голосільниця над домовиною, оплакує страчених дикою ордою дітей. У класі академічного ліцею «Ерудит» учителька Лариса Кучережко говорить про біль. Про ліс, що не має права мовчати. Про Сандармох.

Восени тридцять сьомого, коли кривава влада готувалася святкувати «революційний ювілей», у карельських лісах лунали не пісні – постріли. Там, серед сосен і моху, падали у вічну тишу творці української душі. Письменники, науковці, актори, священники… 287 українців за дев’ять днів з 27 жовтня по 4 листопада. Червонозорі карателі їх викреслили з життя, майбутнього, книг і пам’яті.

«Сандармоський ліс кричить мовчанням», – каже пані Лариса. І в її голосі чується біль. Вона не хоче, щоб покоління українців жили безпам’ятно. Бо пам’ять – це коріння. А без нього дерево не росте.

Ліс без імен

Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Карелії. У 1937 році воно стало одним з головних місць масових розстрілів «ворогів народу». Сюди звозили в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Більшість з них – представники інтелігенції. Ще недавно вони творили культурне обличчя республік срср. Люди слова, думки, сцени, науки, церкви. Кати вивозили їх уночі групами по кілька десятків. Убивали кулею в потилицю. Тіла скидали в заздалегідь викопані ями. У документах НКВС зазначено: «знищено в порядку виконання плану». Він як вирок. Як безкрая тиша. Як карельський ліс, з якого й досі не всі імена повернулися до світу живих.

Українська присутність: 287 розстріляних

У ті дні тут обірвалися цілі покоління українського мистецтва й науки. Письменники, науковці, актори, священники. Писали, досліджували, грали, проповідували Слово Боже, мислили. Режисер Лесь Курбас навчив сцену говорити українською. Засновник «Березоля». Мислитель, якого боялися за вільнодумство. Драматург Микола Куліш, у п’єсах якого жила правда про людину. Микола Зеров – поет-неокласик, перекладач Вергілія. Його слово – як архітектура духу. Валер’ян Підмогильний – автор «Міста», роману про внутрішню боротьбу. Марко Вороний – поет, син Миколи Вороного. Символізм як спадок і як вирок. Антін Крушельницький – письменник, педагог, міністр освіти УНР. Його сини Іван і Тарас пішли за батьком у Сандармох. Матвій Яворський – історик, академік. Писав про Україну тоді, коли це було небезпечно. Степан Рудницький – географ, засновник української наукової географії. Олександр Близько, Олекса Влизько, Григорій Епік, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Володимир Чехівський… Імена, що стали тінями на сторінках підручників. Їх було багато. Творців, які поєднували Україну з європейською культурою, і загинули від імперської ненависті. Лесь Курбас і Микола Куліш – 177-й і 178-й у списку.

Одна куля – на двох. Вона тепер летить крізь час. Мов невмируща пам’ять. Як невтихлий голос.

Масштаб трагедії

За даними дослідників, у Сандармосі розстріляно близько десяти тисяч людей п’ятдесяти восьми національностей. Та для українців це місце особливе.

Саме тут відбулася спланована каральна акція проти української інтелігенції.

Мета – остаточне знищення незалежного мислення й національної самосвідомості.

Після Сандармоху в українській літературі настала тиша. Театри «очистили» від «націоналістів», університети – від «буржуазних учених». Книги вилучали, імена забороняли. Покоління 20-х, що формувало нову українську культуру, зникло майже повністю.

Дорога пам’яті

Правду про Сандармох десятиліттями ховали. Лише в 1997 році місце розстрілів разом з товариством «Меморіал» відкрив карельський дослідник Юрій Дмитрієв. На місці братських могил з’явилися хрести, камені, пам’ятні знаки різних народів.

Українці, як символ духовної незламності, установили дерев’яний козацький хрест. Щороку в дні пам’яті сюди приїздять представники України, Карелії, Польщі, Фінляндії. У тиші лісу звучить: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…». І вірші тих, кого вбили за слово.

Та й сьогодні правда про Сандармох знову під загрозою. У сучасній Росії намагаються переписати історію.

А самого Дмитрієва за сфабрикованими звинуваченнями ув’язнили. Це ще раз доводить: пам’ять – теж фронт.

Ми продовжуємо їхнє слово, коли читаємо Зерова, слухаємо Курбаса, перечитуємо Підмогильного. Відновлюємо обірвану нитку.

Наші Світочі не дожили до незалежності. Але їхні твори стали її підвалинами.

Мова, культура, гідність сьогодні знову є нашим щитом.

Післямова

Сандармох – не лише місце скорботи. Це дзеркало, у якому видно ціну свободи. Скарані своїм життям довели: слово сильніше за кулю. А нація, що пам’ятає, – безсмертна. Ми промовляємо замість тих, кому не дали договорити.

І поки звучить українське слово, доти Сандармох не стане мовчанням.

Вічна пам’ять розстріляним.

Вічна слава незламним.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА