Вісті Черкащини Розписуючи пам’ять: жителька Тальнівщини у Нідерландах оживлює культуру писанки
З мальовничої Тальнівщини, з тихої Антонівки, де в повітрі розливається спокій, вирушила в широкий світ Валентина Мельник. Її душа палала творчою жагою. Шлях виявився непростим, позначеним гіркотою розлуки з рідною землею. Проте саме там, серед незнайомих пейзажів Нідерландів з їхніми яскравими тюльпановими килимами та задумливими вітряками, її будні заграли новими, несподіваними барвами.
Творчість у часи навчання й випробувань
Грудень 2021 року став початком нового етапу в житті Валентини. Вона вирушила до цієї країни в пошуках кращої долі. Проте вже за два місяці її рідна Україна опинилася в епіцентрі страшного повномасштабного вторгнення. У ці складні часи, коли тривога й біль стискали серце, мистецтво стало її особистим притулком, острівцем спокою. «Пишучи, я відчуваю себе поза межами світу, наодинці з собою», – ділиться жінка, згадуючи, як олійні фарби лягали на полотно, народжуючи світи, у яких можна було сховатися від жорстокої реальності, де кожна лінія й колір промовляли голосом її душі.
Подумки повертаючись до студентських років у Черкаській філії Київського національного університету технологій та дизайну, Валентина з усмішкою розповідає про свої експерименти з аквареллю. «На папері вона така легка і прозора. Кожен отримував «повітряні» роботи, але не я, – згадує вона. – Навпаки, завжди намагалася аквареллю досягти насичених кольорів. Отримувала щось між гуашшю та акрилом». Уже тоді проявлялася її особлива, неповторна манера, адже акварельні спроби юності в дівочих руках набували густоти й насиченості, бунтуючи проти прозорості й тяжіючи до інтенсивної виразності.
Епоха пандемії подарувала Валентині задум особливої картини, яка довго не знаходила свого завершення. Лише осіння прохолода 2022 року, уже далеко від дому, принесла останній мазок. Хоча, як каже сама художниця, «у мене все одно ще залишилося відчуття незавершеності. Це була моя остання робота».
Від дитячих захоплень до професійного шляху
Дивовижний зв’язок із творчістю можна простежити ще з дитинства Валентини. «З подругами ми мали хобі. Чи то була якась гра, уже й не пам’ятаю добре, – з усмішкою ділиться вона, вважаючи це першим своїм захопленням. – Ми вирізали з паперу прямокутнички однакового кольору й на них малювали одяг. Самостійно вигадували, як він має виглядати, колір і все таке. Було весело і цікаво роздивлятися ці ескізи. Ще пам’ятаю, для сукні я використала стрічку для волосся, широку гофровану. Сподіваюся, мама цього не дізналася».
Справжнє бажання малювати й писати картини з’явилося після візиту до тітки Анни, іконописиці та художниці сакрального мистецтва. «Я була вражена, мені дуже подобалося дивитися, як вона це робить. Намагалася рівнятися на неї», – каже Валентина. Підтримка матусі відіграла важливу роль у становленні її як мисткині. Пам’ятаючи про творчу іскру доньки, вона в художньому магазині сусідньої Умані купувала фарби та спеціальний папір для малювання. «Мої батьки підтримали мене, коли я вирішила навчатися на дизайнера. – каже наша співрозмовниця, – а тітка Анна допомагала мені підготуватися до вступних екзаменів. Я їм за це дуже вдячна».
Незважаючи на свою глибоку любов до живопису, мисткиня завжди була відкритою до нових видів творчості: вишивки, в’язання, створення листівок, експериментів з ліпленням. «Можна сказати, що я й досі в пошуках чогось свого», – з теплом і щирістю ділиться вона своїми творчими пошуками.
Писанкарство на чужині: перші спроби виставок та співпраця з місцевим магазином
«Писанкарству я не навчалася, це до мене прийшло пізніше, три роки тому, – розповідає Валентина, – шукала інформацію про писанку, про символи і їх значення і ще перебуваю в процесі опанування народного мистецтва навчання (сама себе навчаю)». Воно стало способом зберігати зв’язок із рідною культурою. У кожному орнаменті, кольорі, лінії – відлуння її дому, спогади дитинства, тепло землі, на якій вона виросла.
Вивчаючи символіку та значення кольорів, черпаючи знання з інтернет-джерел та експериментуючи, майстриня відкрила для себе новий спосіб вираження свого внутрішнього світу. Першу писанку (вона вийшла досить гарною!) Валентина написала вже влітку 2022. Для цього з олівця й фольги змайструвала писачок та купила звичайний фарбник. З того часу її маийстерність досягла повного розвою.
«Упродовж року я пишу писанки, а на Великдень виставляю їх на продаж у місцевому, типовому для Нідерландів магазині… Господиня – чудова жінка, яка з радістю допомагає. Ми вже два роки співпрацюємо», – розповідає майстриня. На прохання нідерландки, яка прагне зберегти красу писанки на довший час, вона почала розписувати акрилом пластикові яйця, поєднуючи традиційну техніку із сучасними запитами. «Зараз я пишу писанки на натуральних яйцях і розписую пластикові – акрилом», – каже писанкарка.
Відчуття приналежності та культурний обмін
Місцеві жителі виявляють щирий інтерес до української культури. Часто запитують про Україну, кухню, вишиванки. Нідерландки замовляють писанки, хоча не завжди цікавляться значенням символів: їм просто подобається. Туристи з Німеччини також їх купують. Деякі з них навіть багато знають про це мистецтво.
Валентина вважає, що переїзд до Нідерландів змінив напрямок її творчості. «Не думаю, що життя за кордоном сильно вплинуло на моє мистецтво, але змінився напрямок – від картин я перейшла до писанкарства, – ділиться вона. – Хочу розвиватися в цьому і передавати свої знання іншим».
Проте життя на чужій землі посилило її зв’язок з рідною культурою. «Раніше я сприймала її як щось звичне, повсякденне, але на чужині це стало більш особливим і важливим. Тепер пишаюся своїм українським корінням, – говорить мисткиня. – Тут усе інше: традиції, ставлення до життя, цінності. Спершу важко звикати, але з часом можна пристосуватися».
Історія Валентини – це зворушлива оповідь про силу духу, любов до мистецтва та нерозривний зв’язок з Батьківщиною, який розцвітає новими барвами навіть на чужій землі, зігріваючи серця тих, хто зустрічає її творіння.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
