Репортаж з Кривих Колін, що на Тальнівщині

«Село житиме, допоки ним опікуватимуться толкові порядні сільгоспвиробники»

– Ви щоб бачили село раніше і порівняли б його зараз! Все змінилось: що добудували, що переробили, завод звели який! Є робота! Навіть з інших районів та сіл їдуть до нас. Все – заслуга одного чоловіка, Володимира Мовчана. Ми з ним навчалися разом у школі. Село на ноги він підняв і тримає і досі, – каже Марія Півторак, жителька Кривих Колін.
За 17 кілометрів від райцентру розкинулося по обидва боки Гірського Тікича мальовниче село з незвичайною назвою Криві Коліна. Дістатися сюди легко, адже дорожнє покриття відмінне, 4 рази на день ходить автобус за маршрутом «Криві Коліна-Тальне-Умань», придбаний за кошти підприємця Володимира Мовчана. Назвіть хоч одне село на Тальнівщині, до якого так легко можна доїхати…

Коли потрапляємо в село, воно, без перебільшення, нагадує невеличке містечко. Сучасна школа, дитячі майданчики, Центр освіти, духовності та дозвілля, гранітний пам’ятник Т.Г. Шевченку, Храм Воскресіння Христового, надсучасний борошномельний завод-гігант – це далеко не все, що можна тут побачити. Щоправда, ніяк не вписуються у загальний вигляд напівзруйновані приміщення сільського будинку культури, який, до речі, наймолодший в районі, та будівля 2-поверхового дитсадка, що розсипається на очах.
Село газифіковане, освітлюється, вулиці асфальтовані. Централізованого водопостачання немає, проте люди користуються криничною водою. Біля школи – артезіанська свердловина. До речі, у селі біля річки можна спробувати води зі славнозвісної Рашиної криниці. Окрім Кривих Колін з кількістю населення 603 особи, сільська рада об’єднує Чеснопіль (58 жителів), Добрянку (10) та Новопавлівку (5).

Минулого року у Кривих Колінах народилося 5-ро діток. Переконані, усі вони стануть за кілька років учнями Кривоколінського НВК, що здалеку привертає увагу яскравим фасадом. Раніше це була стара звичайна сільська школа з аварійними вікнами, крізь які гуляв вітер, без майданчиків, сучасних ремонтів, а про туалети годі було й мріяти.
– У нас навчаються 93 діток, садочок відвідують 25, – каже директор Тетяна Поправка, з якою йдемо шкільними коридорами. – До нас під’їжджають діти з Лоташевого, Павлівки Першої та Корсунки. Дітям тут комфортно: мають сучасні підручники, мультимедійну дошку, комп’ютери, іграшки, гарні просторі кабінети, новенький спортивний зал, танцювальний клас, навіть у садочку вивчають англійську в ігровій формі. У нас діє музей українського побуту, ним опікується вчителька української мови Вікторія Панщанна.
Складається враження, що цей заклад – невеличка українська духовна держава, де дітям прививають любов до рідної мови, традицій, козацьких чеснот та історії свого краю. Хлопчиків посвячують у козачата, а дівчаток – у берегині. Школа має свого президента Ольгу Лавріненко та отамана Олександра Каразію, клейноди, кожен клас носить почесне ім’я козацьких ватажків.

У школі тепло, всюди – дитячі малюнки, українські пейзажі, є зони для відпочинку, телевізор. На другому поверсі – кімната розвантаження для учнів та вчителів. Тут вони можуть попити чаю, посмакувати печивом та бутербродами, розігріти їжу у мікрохвильовці.
– Як бачите, маємо усе необхідне, – продовжує розповідати директорка. – Це все завдяки нашим сільським підприємцям, Володимиру та Лілії Мовчанам, Ігорю та Анні Новицьким. До речі, сини Новицьких залюбки ходять до місцевого НВК. Підприємці для школи все купують, не шкодують ні сил, ні грошей, діляться ідеями. Ніколи не відмовляють, опікуються нами. Щороку першого вересня вручають старшокласникам кошти, а першачкам та діткам АТОвців – подарунки, солодощі.
Поруч зі школою – Центр освіти, духовності та дозвілля, відкритий у 2009 році. Йдучи сюди, не потрібно брати ковдру, щоб зігрітися. Раніше концерти відбувалися у старому радянському магазині, який зараз жартома називають баром «Холодні ноги». Нині тут створені усі умови: тепло, затишно, зручно. Зал декорований, має сучасну потужну апаратуру. Одним словом, усе для людей. Як і колись, тут діє аматорський гурт «Яблуневий цвіт» під керівництвом Віктора Баранова. Колектив з роками стає все кращим.
– Увесь концертний одяг для нашого гурту придбав Володимир Мовчан, власне, за його кошти побудували й наш центр, – ділиться завклубом Василь Довжук та додає: За що йому селяни вдячні від щирого серця.
– На концерт ходити – одне задоволення, навіть півторарічну онучку беру з собою, не боюся, що застудиться. Тут тепло та затишно, дітей завжди багато, граються поперед сцени, – розповідає жителька села Катерина Василівна. Її зустрічаємо біля клубу.

На протилежному боці вулиці знаходиться ФАП. Приміщення впорядковане, зроблений ремонт, на який субвенцію виділила сільська рада, кошти надав також Володимир Мовчан. В жодному сільському ФАПі досі ми не бачили стоматологічного обладнання, а такого сучасного – й поготів. Тут діє лабораторія, є оглядовий кабінет, маніпуляційна. Для діток облаштували куточок, де ті можуть помалювати та зачекати на маму. Фельдшера на місці не було, розмовляти довелося з Оленою Поліщук, лаборанткою. Вона розповіла, що вони обслуговують не лише кривоколінців, а й приїздять люди з Лоташевого, Корсунки, Павлівки Першої. Тут лікарі та фельдшер проводять планові огляди школярів.
– В цьому році зима тепла, – каже лаборант. – То я так радію, дівчатам кажу: «Як же тепло в нас! Ремонти поробили, опалення, утеплили трохи – все тепліше!» Тут і працювати краще, і люди як приходять, то не страшно роздягтися. Обстежуємо в теплі. Приїздять дільничні лікарі.
За ліками теж не доведеться їхати до райцентру. У селі є своя аптека. Працює в ній Людмила Сивокінь. Односельці жінку хвалять, називають чуйною та доброю. До роботи їй – рукою подати, бо аптека й дім – під одним дахом.

– Так колись будували, – пояснює жінка. Каже, що приїхала сюди з Житомирщини. – Поки були батьки живі, хотілося додому. Зараз не тягне. Дорогою до сільської ради зустрічаємо жваву бабцю у барвистій хустині. Лідія Микитівна Мельник про себе розповідає, що вже 9-й десяток розміняла, хоч і не скажеш.
– Я – корінна кривоколінка. Виросла тут з манюнької і проробила до 60-ти років. Працювала дояркою і техніком штучного осіменіння. Маю 44 роки робочого стажу. Син один біля мене, другий – в Черкасах. Жалітися на життя мені гріх від Бога. Добре мені тут. Є в нас у селі один чоловік, що держить цей порядок. Я за нього дуже хорошої думки. Сестра мого чоловіка з Києва приїхала, каже: «Найкраще – у вашому селі».

Заходимо до сільської ради. На столі – квитанції на газ та світло. Кажуть, що так зручно людям, самі приходять і забирають. А показники передають на другому поверсі – у бібліотеці. Тут є комп’ютери та інтернет. На полицях – багато книг. На видному місці – про село. Серед них – «Крізь терни і роки» та «Криві Коліна: долі людські» авторів В. Мовчана, І. Нерубайського, В.Олійника та «Вулицями мого села». У них зібрані вчителями та місцевими жителями історичні дані, спогади, описані цілі родоводи. Видані вони за сприяння родини Мовчанів. Як переконують нас у сільраді, у Кривих Колінах пів села – це Півтораки, Реньгачі та Мовчани.
В одному приміщенні з сільрадою – поштове відділення. Ним завідує Ірина Колос. Разом з колегою носять пошту людям, продукти харчування, речі першої необхідності: мило, пральний порошок. Запитуємо, чи не важко обходити все село?

– Це фіззарядка для ніг та живота. Листоноша в теплу пору їздить на велосипеді, – ділиться завідувачка. – Люди ждуть, що принесемо щось і почитати, і з продуктів. Читати в нас люблять, газети передплачують. Приймаємо комунальні платежі, продаємо поповнення для мобілок.
Насамкінець зайшли до сільського магазину. Тримає його Олег Лещенко з сусідньої Корсунки.
– Ой, я ж без зачіски, – каже, ніяковіючи, продавчиня Наталія Довгань, і береться хліб поправляти на вітрині. Сама з Корсунки. – Мене не фотографуйте! Тут краще працювати, бо є підприємство. А більше молоді, то більший і виторг.

В цей час до магазину забігла маленька дівчинка Злата, за нею – мама Таня, каже: «Я звідси б ніколи не поїхала. Тут гарно!»
Уявляємо тільки, як навесні зазеленіють схили Гірського Тікича, як забуяють духмяним цвітом яблуні та вишні на Цандрівці, Крутівці, Леваді, Йончаківці, Тімбоці…
Так називали кутки колись, звуться вони так і донині. З’єднують береги Тікича 4 містки, що ще донедавна були дерев’яними кладочками. Відразу за одним із них – Церковна алея, що веде до Храму Воскресіння Христового. Прихожани можуть приїхати сюди автобусом, зупинка зовсім поруч.

І досі на цій землі живуть працьовиті люди, на ній працюють, беруть від неї мудрість і терпіння. У Кривих Колінах всього 3 тис. га землі, з них 1720 га було розпайовано. Більшість цих земель орендує ТОВ «Урочище Журавське». Окрім цього, серед орендарів – ФГ «Тікич», ФГ «Золото ланів», «Агросвіт-експрес», орендує землі Юрій Півторак. Одноосібників – 25. 33 вчителів отримали по гектару землі, виділили її на місці колишнього пасовища, біля річки. Бюджет села – 1млн.877тис.365грн. Володимир Мовчан неодноразово пропонував створити успішну ОТГ, до якої б увійшли сусідні села: Павлівка Перша, Лоташеве, Корсунка, Криві Коліна. Але, керуючись амбіціями, сільські голови Корсунки Ірина Хижняк та Лоташевого Сергій Поліщук ідею не підтримали.

– Таким і має бути село, у якому працюють місцеві підприємці, зацікавлені не тільки прибутком, а, в першу чергу, – соціальними потребами людей. Адже де буде гарна школа, садочок, ФАП, робочі місця, там будуть ставати на рушник молоді сім’ї, народжуватимуться дітки, будуватимуть будинки, садитимуть садки. Село житиме, допоки ним опікуватимуться толкові порядні сільгоспвиробники, – кажуть люди.

Ліна ЯЛОВСЬКА,
Анна ДРАГУН,
Ольга ОСІЯНЕНКО