Вісті Черкащини Радіодиктант 2025: Як діалог про мову творить національну єдність
Тальнівщина приєдналася до обговорення
27 жовтня тальнівці разом з усією Україною писали Радіодиктант національної єдності. Цьогорічний текст «Треба жити!» письменниці Євгенії Кузнєцової, прочитаний Наталією Сумською, залишив по собі не лише аркуші з помилками, а й хвилю емоцій, роздумів і суперечок.
Критика – не байдужість: голоси громади
У розмовах із нами тальнівці поділилися враженнями – часто суперечливими, але саме це свідчить про глибоке залучення, а не байдужість.
«Я слухала, слухала, а потім просто здалася. Не встигала писати, та й слова якісь закручені», – каже Галина.
«Мені здалося, що Сумська читала якось театрально. Гарно, але не для диктанту. Я губився», – зізнається Петро.
«А що то за текст такий? Наче про життя, але так закручено, що не зрозумієш, чи то про війну, чи про любов», – міркує Надія.
Справжня участь – не беззастережне прийняття, а діалог. Такі реакції доводять: тальнівці уважно слухали, обговорювали, сперечалися. Отже, були залучені в національний процес.
Позиція філологині
Учителька української мови й літератури з Тального Людмила Постоловська переконана: головна місія Радіодиктанту полягає саме в тому, що він об’єднує українців навколо української події.
«Люди щиро вболівають за цю справу, висловлюючи повний спектр емоцій – від критики й розчарування до жартів і підтримки. Це створює відчуття спільної хвилі та національної єдності, не даючи нав’язати іншу, чужу тему для обговорення», – наголошує педагогиня.
Разом із тим Людмила Іванівна звертає увагу на хронічну проблему організації диктанту: «Основна претензія полягає в тому, що замість професіоналів, які мають тренування в дикторській справі, часто обирають відомі обличчя. Вони талановиті актори, але не завжди готові до диктантового ритму. Організатори щороку повторюють ті самі помилки, не надаючи дикторам можливості потренуватися з фахівцем хоча б на кількох текстах».
Крім того, філологиня вважає: не варто вживати у тексті згадок про балістичні ракети, адже такі образи напружують слухачів. Діалектні слова теж потребують попереднього пояснення, бо не об’єднують регіони, а навпаки можуть ускладнити сприйняття.
Проте в цілому Людмила ставиться до тексту позитивно. Євгенія Кузнєцова – прекрасна письменниця, на критику відреагувала легко й з розумінням. Головне – не перетворювати ідею Радіодиктанту на піар.
Але було й світло: глибинний сенс
Попри всі зауваги, більшість учасників побачили в диктанті не лише перевірку грамотності, а й емоційний відгук і змістовну глибину.
«Я не все записав, але мені сподобалося. Було щось глибоке, щось про нас усіх», – каже Микола.
«Мені здається, що такі тексти – виклик. Не для оцінки, а для душі», – говорить Оксана.
«Я слухав із мамою. Вона плакала. Сказала, що давно не чула таких слів», – ділиться Ігор.
Хтось лише писав диктант. Для інших – то година тиші й роздумів, коли можна було відчути себе частиною великої української родини. Написані правильно слова й речення сяяли, мов лелітки, серед тексту, даруючи відчуття маленької перемоги та надії.
Слово – теж єдність
Радіодиктант – не лише вправляння у правописі. Це щорічний символічний акт єднання, що підтверджує життєздатність української мови.
Єдність у різноманітті сприйняття
На нашу думку, суперечки навколо тексту, стилю чи складності – не розкол, а ознака зрілості нації. Ми різні, наші смаки й досвід відмінні, тож розмаїття думок лише збагачує культурне поле. Адже це доказ того, що українське слово живе, викликаючи дискусію, а не байдужу мовчанку.
Національний пріоритет
У час війни, коли ворог намагається знищити нашу ідентичність, година, присвячена українському слову, – критично важлива. Це колективний прояв стійкості. Не має значення, скільки зроблено помилок. Головне: ми свідомо обираємо українську мову як основу спільного буття.
Виклик для розвитку
Текст «Треба жити!», як і сам Радіодиктант, нагадав: українці здатні бути разом навіть тоді, коли сперечаються. Так, текст був непростим, читання – емоційним. Можливо, це стало викликом для багатьох. Але саме випробування змушують нас рости, мислити й глибше розуміти себе та свою мову.
Головне ж у іншому: ми знову писали українською, думали українською, жили українським словом.
Не мовчимо. Слухаємо. Дискутуємо. Живемо.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
