«Пишу те, що йде від душі», – каже поетеса з Легедзиного на Тальнівщині Інна Щадіна

У її віршах – біль і відрада, сяйливе й зболіле – усе те, чим сповнене людське життя. Без зайвого пориву пише про глибокі, неоцінні й актуальні теми, що хвилюють кожного українця. За словами завідувачки Легедзинського будинку культури Тетяни Педченко, поетеса «експромтом влаштувала затишний вечір власної творчості, бо в її руках нарешті опинився Альманах Українського міжнародного літературно-мистецького об’єднання «Пектораль», до якої увійшла її авторська поезія (чотири друковані сторінки)».

Ми поспілкувалися з Інною Щадіною й дізналися про її життєву філософію й ставлення до поезії. Мисткиня зізнається: «Мені найкраще пишеться тоді, коли залишаюся на самоті з собою, коли хвилюється моя душа. Пишу про те, що вона відчуває, що підказує серце. Як правило, вірші приходять надвечір та вночі. Беру телефон і в записнику нотую те, що приходить на розум. Лише окремі твори мене мучать декілька годин поспіль».

Іннина дорога «у творчість» розпочалася в період великої самотності, коли життя вкотре починалося з нуля. Тоді їй хотілося говорити, але не бачити людей. І в той час слова наче самі собою складалися у вірші.

Поетеса плавно виробляє власний почерк, який відрізняє її від інших майстрів пера. Її поезію вподобали читачі. А це надихає на подальшу творчість.

–Вірш повинен литися легко, як пісня, – вважає Інна Валеріївна, – отоді я його сприймаю, як ліричний твір. Мук творчості не відчуваю. Спочатку в душі відчуваю якесь хвилювання, не знаходжу собі місця аж до того часу, доки не сяду й не запишу свої думки. Тоді слова самі собою ллються, як спокійна річка. Ось так з’являється вірш. Такий, яким я його відчувала, побачила й пізнала.

Авторка публікує поетичні твори на власній сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» та в поетичній групі міста Умань. Була приємно вражена, що члени редакційної колегії відібрали декілька з них і надрукували в другому числі альманаху «Пектораль». Нині пані Інна задумалася над тим, що, мабуть, варто видати збірку своїх віршів.

Ми запитали, чи потрібно письменникам зустрічатися на літературних вечорах?

–Живе спілкування набагато краще, ніж віртуальне. Емоції не відчуєш у мережі «Інтернет», – упевнена мисткиня. – Коли на такому вечорі ти відкриваєшся через свою творчість, то відчуваєш єднання з усіма присутніми, залишаючись при цьому творчою особистістю. Зібрання людей (не обов’язково поетів) чимало вартують, спонукають до розвитку.

Багатьом шанувальникам творчості поетеси цікаво дізнатися, яка вона людина.

–Завжди сама себе вважала наївною, закоханою в життя, – ділиться найсокровеннішим жінка. – Помічаю красу в найдрібніших деталях. Це надавало мені сил, енергії, бажання жити. Закохана в довколишню красу. Люблю життя. Основою міцної родини вважаю довіру й любов. Коли втратиться довіра, то зникне й любов. Діти – це найкраще, що нам дарує Доля, але воно потребує наших сил та емоцій.

Ми поцікавилися, чи може Інна Щадіна назвати себе співцем щасливої любові? 

–Любов ніколи не може бути щасливою, – замислено каже вона, – адже тягне за собою цілий шлейф емоцій. Відчуття щастя короткочасне в будь-кого. Ми можемо довго радіти, сумувати, нервувати, пишатися, заздрити. А от щастя людина відчувати довго не зможе, бо не витримає. Імпульси втіхи від любові, від життя, які ми отримуємо, неначе заряджають, дарують радість. Комусь їх вистачає трошечки й надовго, а хтось цих імпульсів шукає постійно й часто не знаходить. Я не можу назвати себе співцем щасливої любові, хоча ліричних віршів маю багато.

Наостанок розмови з журналістами «Нового Дзвону» Інна Валеріївна Щадіна радить українцям шукати промінчики радості в повсякденному житті, тоді зневіра їх не переможе.

Любов до рідної землі

Живе десь глибоко в душі.

І сили нам дає тихенько

До України-мати, неньки.

І тіло соком напуває.

Теплом затишним зігріває.

І серце битись заставляє.

Де сил набратись – точно знає.

Про неї не кричиш уголос –

Любуєш тихо повний колос.

А неба синю далечінь

Кохало ж сотня поколінь.

І рідну землю боронили

Від степу і до полонини.

І обереги в вишиванку

Ночами шили під каганку.

І пісні лились мелодійні –

Коли гучні, а коли мрійні,

Сумні, веселі, зовсім різні.

Та кожному близькі і рідні.

Нам дорого дається воля.

Така в народу мого доля.

Та без любові до землі

Нам не покласти край війні.

Не побороти всіх підступних

Вражин сучасних і наступних.

Не дихати на повні груди

І незалежними не бути.

Тож відшукай в своїй душі

Любов до рідної землі.

Без крику, гасел – у молитві.

До перемоги в кожній битві!

Інна Щадіна

Автор: Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Мав за честь представляти Україну: Ігор Новицький про свою участь у Глобальному форумі продовольства та сільського господарства