Про сім’ю протоієрея отця Андрія Грищенка з Лоташевого, що на Тальнівщині

«Я бачила, що в нього є любов до людей і тяга до Бога»

До храму Покрови Пресвятої Богородиці приїжджаємо за кількадесят хвилин до завершення недільної служби. Знаходиться він у невеличкому, віддаленому від райцентру селі Лоташеве, Тальнівського району, що на Черкащині. На висмичку – місце для парковки, ошатний паркан, по один бік якого насаджені рядами туї, по інший – вишуканий ландшафт, вимощені плиткою доріжки, ліхтарі, лавки, альтанка та сама церква. Уся ця естетична краса, як каже батюшка Андрій Грищенко, – не його заслуга, а наукових співробітників та головного садівничого Уманського дендропарку «Софіївка». Біля храму росте 8 видів ялівцю, кримські сосни, сакури, чорний клен, росте берізка, 3 кущі магнолії. Усе поливається, а вночі – підсвічується. Далі за церквою – рядами насаджена полуниця, ожина, порічки та смородина. Та найбільше вражає дерев’яний храм, зведений із маслянистої сосни, яку привезли сюди з Богуславщини. Не щодня можна побачити таке диво. Та чудеса бувають, якщо віруєш в Господа. І навіть неможливе може стати можливим. У цьому переконаний настоятель храму, протоієрей отець Андрій Грищенко. Він, щойно закінчив правити у храмі, проводжає прихожан, благословляє. Молоді матусі привчають діток з маленького ходити на службу, приходять з колясочками та велосипедами. З подружжям Грищенків спілкуємося біля храму. Кажуть, що родом з Кам’янщини.


– Нас, можна сказати, доля звела через батьків, нас мами познайомили, – розповідає матушка Катерина. – Закохалися, одружилися. Батюшка тоді ще не був священником. Років зо 3 жили в Черкасах, він працював на заводі «ЗБВ» (залізо-бетонних виробів – авт.). Я бачила, що його тягне до церкви. І ми ходили постійно, були зразковими прихожанами. Згодом здружилися з Леськівським батюшкою Миколою. Він, а потім і ми з мамою, підштовхнули Андрія, сказали: «Йди і вчися!». Я бачила, що в нього є любов до людей і тяга до Бога. Хотілося, щоб він дійсно знайшов своє місце у житті. А місце його – в церкві, це було видно.
Тож чоловік пішов навчатися у Київську богословську академію при Михайлівському Золотоверхому.
– Саме добудували Петропавлівський храм у Тальному, мене там висвячували в диякони, – каже отець Андрій. – Рік прослужив біля отця Миколи, а потім висвятили на священника і направили в це село.


Коли молода сім’я Грищенків приїхала в Лоташеве, було важко звикнути і до умов, і до людей: усе було новим. Але згодом приросли до цього краю душею, знали, що як Бог поставив, все буде добре. Окрім Лоташевого, служить отець Андрій ще у 4-х селах: Луківці, Пальчику, Колодистому та Гусаковому. З часів Майдану був волонтером, більше того – військовим капеланом, опікувався 14-м Черкаським батальйоном, іншими бригадами.
У Лоташевому перших 6 років правив у старенькій церкві, стіни якої ледь тримаються. Організував дитячий літній табір святих Петра та Павла для сільських дітей (у с. Чеснопіль). Зазвичай у ньому відпочивають 2-3 тижні 15-20 осіб. «Я знаю, що коли буде цим дітям по 20-30 років, у них буде фундамент, знатимуть, хто такий Бог, і своїх дітей виховуватимуть по-іншому. Це вклад в майбутнє. Як буде духовність у нашого народу, тоді не будуть красти, вбивати, дурити, буде щось краще. Для кого? Для них. А це означатиме, що я якусь роботу зробив – можу йти до Бога.
–Діти люблять його, найменші навіть смикають за бороду, крутять ґудзики. – додає матушка. – Називаю його левом Боніфацієм. Пам’ятаєте героя мультфільму?


Отак, коли табір був у розпалі, про можливість будувати новий дерев’яний храм батюшці посеред ночі сповістив голос:
– Мене голос розбудив: «Іди, – каже, – балакай, проси і буде тобі». І я в той же день зірвався з табору, сказав матушці: «Залишайся з дітьми, а я поїхав». Буквально через 3-4 місяці вже котлован під фундамент викопали вручну (зійшлися чоловіки з усього села), до листопада, по-моєму, побудували, приїхав владика, освятив і в грудні кинули перші колоди.
– Пригадую, Андрій казав: «Ми не боїмося білих мух! Можемо і зимою класти», – сміється Катя.
З чого тільки не радили отцю зводити церкву: і зі смереки, і з дуба, але вирішив: буде з сосни, жирної, маслянистої. А тому зараз храм виглядає ніби під старовину: «Чого вона така? Бо тече, бачите? – батюшка показує рукою на стіни. – Вона висушиться і нічого з нею не станеться. Ви дивіться: по хатах коники, двері – соснові, стоять по 100 років». Храм Покрови Пресвятої Богородиці освятили 25 серпня 2018 року.


У родині Грищенків підростають двійко діток. Ходять до Піщанської школи, там вчителює мама, викладає англійську. Матушка Катерина свого часу закінчила Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького. Поки тато править, 9-річний Костянтин у великі свята – на церковній дзвіниці, сповіщає людям дзвоном про святу звістку (цьому його навчила мама), 11-річна Іванка продає свічки, приглядає, щоб не залишилася жодна запаленою, коли йдуть додому. Мама співає під час служби, іноді і донечка піднімається дерев’яними східцями до неї, підспівує.
Працюють біля церкви завжди гуртом. Поки мама сапає, тато стриже газон, діти виносять ряднами траву. А потім усі разом смакують морозивом – винагородою за працю. Сім’єю часто ходять до річки (на ГЕС) купатися, до лісу збирати гриби. А ввечері – традиційно п’ють чай зі смаколиками та ідуть на прогулянку. Вечірня молитва – обов’язкова. «Які страви вам смакують найбільше?» – запитую. Отець Андрій каже, що все залежить від посту: «До Паски – в основному супи, вареники з картоплею та капустою. А так, то я биточки дуже люблю («І я», – каже Костя). А вони знайшли собі таку штуку – картоплю по-французьки. То я не люблю її, їм макарони».


–Он де моя хата, – показує батюшка. – З зеленим забором. І свинки в нас є, і курки, і кроликів Іванка розводити хоче, має одного. І городу багатенько, там все посаджено. У селі ж без цього ніяк. І діти нам допомагають: по черзі посуд миють, в хаті прибирають. Син помагає мені дрова рубати, пиляти. Хлопець росте – що треба! – з гордістю каже батько.
– А Іванка у нас – творча особистість, – каже матушка. – Просить, щоб навчила щось шити. Я займаюся дрібним ремонтом, шию більше для дому. Колись курси закінчила.
– Чого ж, – додає отець Андрій, – до неї пів села ходить. Машинка є. Мені он підрясника шила. Всім нам мама вишила вишиванки. В мене навіть дві. І зараз 3-тю вишиває.


Матушка каже, що люблять, особливо коли приїздить бабуся, грати в доміно, ще обожнюють логічні «шукачки» на комп’ютері. Кості більше до душі активні ігри: катається на велосипеді, скейті, любить футбол, стрибати в воду з якоїсь висоти. «Як він піде з компанії, – каже Іванка, – усі порозходяться».
У сім’ї Грищенків панує довіра, любов та спокій. Діти вечорами туляться до батьків. Вони щасливі. «Коли відслужив, додому приходиш – у тебе є все, – каже отець Андрій, показуючи на дітей та дружину. – Чого ще треба?».

Ольга ОСІЯНЕНКО

31.05.2020 12:00
Переглядів: 938
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.