Працівниця «швидкої» з Тального розповіла про екстремальні виклики

Фельдшером з медицини невідкладних станів тальнівчанка Оксана Вареник працює 29-й рік. Обрала цю професію, адже батьки, так чи інакше, були дотичними до цієї галузі: мама працювала санітаркою на «швидкій», батько (нині покійний) – електриком у Тальнівській лікарні, тож життя донечки змалку було пов’язане з медициною. У свій час вона з відзнакою закінчила Уманський медичний коледж і відтоді працює на «швидкій» – зараз Тальнівській підстанції Звенигородської станції екстреної швидкої допомоги. У трудовій книжці – єдиний запис про працевлаштування.
– Найважче – це виклики до дітей, коли малюки перебувають у критичному стані: якщо отримали опіки, несумісні з життям, чи настала біологічна смерть дитини до нашого приїзду. Після такого довго не можеш повернутися до звичного ритму життя. На кожному виклику маємо адресу та причину, однак, до кінця не знаємо, що чекає на місці. Часу на роздуми обмаль. Якщо пацієнт у критичному стані, на проведення первинного огляду – 10 секунд, далі – у екстреному порядку треба надавати допомогу згідно протоколів та наказів. Часто після отримання виклику, ще в дорозі обдумую можливі діагнози. Ситуації бувають різні, а тому постійно треба бути уважним і людяним, – розповідає жінка.
За 28 років роботи у практиці Оксани Іванівни було всякого: і пацієнти з високим, низьким тиском, і без свідомості, і з порушенням дихання – екстрені випадки. Але робота на швидкій – це не тільки негатив. Є й позитивні моменти:
– Це успішна реанімація, коли «витягуєш» людину зі стану клінічної смерті, – пояснює фельдшерка. – Або ж народження дитинки у кареті екстреної допомоги. У моїй практиці був такий випадок десь років 4 тому, у середині жовтня. Отримали виклик, що жінка у Колодистому має схватки. Коли приїхали, виявилося, що вони дуже часті. Води відійшли у машині. Фактично, хлопчик народився в дорозі о 4-й ранку – якраз проїжджали ставок у Здобутку. Тоді з породіллею я була сама. Чоловік жінки не їхав. Ситуація була екстремальна і для породіллі, і для мене, бо це було вперше для обох: для неї – самі пологи, для мене – приймати їх, хоч і пропрацювала на той час більше 20-ти років. Пригадую, як загорнула малюка, притулила до себе. Доставили обох у лікарню. Чесно кажучи, до ранку очей я не змикала – переживала за пацієнтку, щоб все було нормально, щоб не було ускладнень та з дитинкою, щоб усе було добре. На щастя, все склалося.

Оксана Іванівна каже, що працювати в «екстренці» – це постійна напруга, безсонні ночі, це відчуття і радості, і печалі. «Мені приємно, коли люди дякують за допомогу», – зізнається та додає, що головне у житті, все ж таки, – це сім’я. У жінки – 2-є дорослих синів та 8-річна донечка. До речі, чоловік Оксани Іванівни – водій «швидкої». Однак рідко випадає працювати разом, адже кожен – у складі своєї бригади. Хіба замінити когось потрібно, то виїжджають до пацієнтів у одній кареті «швидкої». «Буває, він розповідає, як зміна пройшла. І я ділюся з ним. Спільні теми для розмов у нас є», – каже фельдшерка.
Працювати на швидкій – справа не з простих, адже часто-густо, за словами жінки, пацієнти не розповідають про свої хронічні хвороби, не кажуть про те, які приймали ліки. Найнебезпечніше, коли, викликаючи «швидку, люди не повідомляють диспетчеру про те, що мають температуру, адже вони цілком можуть хворіти на коронавірус, а тут вже потрібен виїзд спеціальної «ковідної» бригади у захисних костюмах. Тож фельдшерка звертається до усіх з проханням міряти температуру та сповіщати про її наявність диспетчера.
– Буває, люди набирають «103», але коли чують, що це Черкаси (а саме там знаходиться диспетчерська, яка передає нам інформацію про виклик), зразу кладуть слухавку. Хочеться, щоб люди не боялися та знали, що так і має бути. Треба тільки повідомити, що телефонуєте з Тальнівщини та відповісти на запитання диспетчера, – пояснює Оксана Іванівна. А ще розповідає, що зараз безпосередньо на підстанції екстреної допомоги не надають послуг, таких як поміряти тиск чи зробити укол. Якщо у приміщенні вночі горить світло, це не означає, що там хтось обов’язково є, як це було раніше. Буває й таке, що на виклики виїхали усі бригади, отримавши інформацію з Черкаської диспетчерської.

Ольга ОСІЯНЕНКО