Вісті Черкащини 
Повернутися – не означає завершити війну: досвід і реальність захисника з Білашок на Тальнівщині
У межах рубрики «Історія наших захисників» продовжуємо розповідати про тих, хто став на захист України у найважчий час. Цього разу – історія Руслана Макодзеби. З його словами, його досвідом і його правдою.
Про себе Руслан Миколайович говорить стримано. До повномасштабного вторгнення жив звичайним життям, працював. Усе змінилося наприкінці лютого 2022 року. Втім, військовий досвід для нього не був новим – ще раніше він пройшов через АТО. Народився, виріс і жив у Білашках. Тут минули його дитинство і юність, тут він навчався і формувався як людина. До повномасштабного вторгнення працював у Тальнівській міській раді.
Коли почалася велика війна, сумнівів у нього не було. «Я получив повістку 23-го лютого. На 24-й я все одно мав їхати зранку – мене викликали, бо я був у резерві», – пригадує Руслан. Однак перші дні повномасштабного вторгнення виявилися непростими навіть для тих, хто був готовий одразу стати до строю. «Я їздив Україною добровільно по частинах, куди влаштуватися, з документами – але ніхто не брав», – розповідає він. Зрештою, перед ним поставили вибір: «Або 104-та черкаська автобригада, або сидіти вдома чекати».
Його служба – це не одна точка на карті, а постійний рух. Черкащина, Житомирщина, Київська область, Кіровоградщина, виїзди на підсилення.
Згодом були й інші напрямки:
«Відправили в Київську область на інженерну базу. Ми відвозили різні системи – для розмінування. Потім знову перекидання». Його основне завдання – логістика, одна з найважливіших складових війни. «Основне – ввозити боєприпаси. Найбільше – артилерія. Фактично всі найменування БК доводилося возити», – пояснює він.
Один із таких рейсів став переломним. «Була поїздка – терміновий, нічний рейс на Запоріжжя. Повернувся назад – стало погано», – згадує він. Далі – лікарня і шокуючі висновки. «Поміряли тиск – з підозрою на інсульт. Провірили – справді інсульт. А потім виявилося, що за період служби в мене був інфаркт і два інсульти», – каже військовий. Перший інсульт він переніс, навіть не знаючи про це.
Сьогодні Руслан Миколайович – вдома. Але це не повернення до звичного життя, а тривале очікування. Його слова звучать без злості, але з гірким досвідом: «Коли ти молодий і здоровий – ти потрібний. А якщо захворів…»
Після пережитого говорити про далекі плани Руслан Миколайович не поспішає.
«Інсульт – він затяжний. Треба, щоб трохи відпустило. Головне, щоб стало краще здоров’я», – каже він. Його слова – не про втрату надії, а про тверезе прийняття реальності.
Досвід війни ще до 2022 року
Це не перша війна у його житті. Ще раніше він служив у зоні АТО. Після навчання його направили до 18-го окремого мотопіхотного батальйону в Одесі. «Після навчання одразу під Маріуполь потрапив. Потім нашу роту «розкидали». Згодом підрозділ перекинули під Мар’янку, де тривала підготовка до наступу. Після цього був Миколаївський полігон, а наприкінці листопада – нове відрядження на Луганщину де й перебував увесь час».
Історія Руслана Макодзеби – це історія про війну без прикрас і про ціну, яку доводиться платити за службу. Це шлях людини, яка виконувала свою роботу там, де була потрібна, і повернулася додому з наслідками, що змінили життя. Таких історій – тисячі. І кожна з них заслуговує бути почутою, адже за ними – не лише фронт, а й долі людей, які пройшли через війну і продовжують жити далі.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
