Вісті Черкащини Повернення додому: перші слова рідної мови й полегшення: історія військового з Тальнівщини, що пройшов крізь полон
У суботу, 6 вересня, зустрічаємось з Вадимом Гученком – 29-річним військовим із Мошурова на Тальнівщині. Він відразу справляє враження людини, за якою стоїть ціла історія: у його погляді поєднуються щирість і глибина, а кожне слово звучить виважено й усвідомлено. Наша розмова була не просто інтерв’ю, а щирий діалог, у якому відчувалося, що переді мною чоловік, який пройшов крізь випробування війни і водночас зберіг світло. Військовий шлях Вадима розпочався з призову. Завдяки вищій освіті він мав змогу стати офіцером. Навчався в Національній академії Сухопутних військ у Львові, проходив стажування у Великій Британії, де інструктори з країн НАТО готували українських командирів до сучасної війни.
Довідково: Вадим Гученко закінчив Мошурівську школу й Уманський національний університет садівництва за фахом менеджера. Має трьох сестер, двох братів і племінників. Захоплюється футболом і вільною боротьбою. До війни працював на молочному підприємстві ТОВ «Кищенці» в Уманському районі.
Шлях до війська
Що вас мотивувало стати на захист України?
– Найперше це сім’я. Я не був із тих, хто уникає служби. Настав мій час, і без вагань пішов. Головна мотивація це сім’я, вона моя опора та підтримка. Служба відкрила в мені нове: захотів стати офіцером, бо відчував, що це моє.
Служба і навчання
Вадим розповідає, що його військовий шлях був насичений і непростий. Після базової підготовки він проходив навчання за кордоном у Великій Британії.
– Спочатку було важко: нова країна, інший ритм, величезні обсяги інформації. Але це навчання стало безцінним. Ми отримали знання, які реально рятують життя. Найдорожче, що дала служба, це побратими. З ними ми долали все. Взагалі війна досить кардинально вплинула на життя «до» та «після», адже я почав уважніше ставитись до дрібниць, яких раніше не помічав. Головне правило на службі – бути уважним, підходити до всього з ясною головою та не нехтувати засобами безпеки. Обережність має бути цілодобово.
Полон: «Біля Великої Новосілки»
31 грудня 2024 року під час бойового завдання біля населеного пункту Велика Новосілка, Волноваського району, Донецької області, Вадим з побратимами потрапив у полон. Його історія – це не просто військовий епізод, а випробування, що залишає відбиток на все життя.
– Полон – це повна ізоляція. Ніяких новин та зв’язків із зовнішнім світом. У полоні я потоваришував із кількома хлопцями, які стали мені дуже близькими. Ми завжди були разом, підтримували один одного, мріяли про щось хороше – про вільне життя. Нас було четверо: двох уже обміняли, а ще двоє й досі чекають на своє повернення. Ми дали обіцянку, що дочекаємося один одного й наша дружба не зникне. Звісно, там залишився і гіркий слід, але він – мій, і зрозуміти це можуть лише ті, хто пережив подібне. Я вірю, що ми усі разом ще зустрінемося, – говорить Вадим.
У полоні він подружився з азовцями, які досі й там. Каже, їхні історії дуже сильні, але не його право їх переповідати.
Як виживали в неволі
–Ми завжди підтримували одне одного, бо там морально дуже важко без правдивих новин, у повній ізоляції від світу. Трималися завдяки спілкуванню між собою, а ще отримували бодай якісь новини від тих, кого привозили в полон пізніше. Віра не зникала й не зникає доти, доки ми боремося за нашу свободу.
День звільнення
14 червня 2025 року Вадим був звільнений з полону. 24 липня він повернувся додому, де його зустрічала рідна громада.
– Той момент був неймовірно складним морально. До останньої секунди я не вірив, що потрапив на обмін, бо від ворога можна чекати чого завгодно. І лише коли ступив на рідну землю й почув українську мову тоді відчув, ніби з плечей упав величезний камінь. Стало легше дихати. У голові була тільки одна думка – якнайшвидше набрати маму, сказати їй, що я вже вдома. Бо весь цей час вона страшенно хвилювалася. Ті хвилини були схожі на емоційні гойдалки: від найважчих, темних відчуттів до неймовірного полегшення та радості.
Повернення до громади
Коли Вадима зустрічали в Тальному й Мошурові, це була не просто подія, а хвиля любові та вдячності.
– Рідна Тальнівщина зустріла мене неймовірно тепло. Люди плакали, але то були сльози радості й щастя. Я й гадки не мав, що мене так зустрічатимуть, не лише у самому Тальному, а й у рідному Мошурові. Було стільки дітей, їхні щирі усмішки, радість в очах… Це торкає до глибини душі, бо саме заради цього ти там і стоїш, щоб вони ніколи не бачили того, що довелося бачити нам. У дітей і так непросте дитинство, тому найбільше хочеться, аби якнайшвидше настав спокій і мир у наших родинах. Навіть просте «дякую», сказане перехожими на вулиці, для мене має велику цінність. Думаю, кожен військовий відчуває так само.
Погляд на життя після
Сьогодні Вадим проходить реабілітацію відновлює здоров’я та емоційний стан. Каже, що війна докорінно змінила його погляд на світ.
– Тепер я помічаю дрібниці, які раніше здавалися неважливими. Більше ціную прості речі – спокійний день, час проведений з родиною. Працюю з психологами, бо адаптація – не простий процес. Але знаю: життя триває. Мрію про сім’ю, щасливе, спокійне майбутнє. Але не забуваю, що війна триває, і кожен з нас має хоча б якось підтримувати тих, хто досі стоїть у строю. Хлопців, які зараз перебувають у полоні, я хотів би підтримати морально. Ви самі розумієте, який моральний стан у кожного, хто мріє бути вдома. А тим, хто на передовій, хочу сказати: ви не просто військові, ви – титани. Хтось воює чотири роки, хтось п’ятнадцять – не важливо, скільки, повага до кожного однакова, бо це не проста справа.
Постскриптум
Для мене ця розмова була особливою. Я бачила перед собою не лише військового, а й людину з великої літери. Вадим – приклад сили й людяності, якій не здатен зашкодити навіть найважчий полон. Його історія про незламність, віру й те, що навіть після найтемнішої ночі приходить світанок.
Анна ДРАГУН
