Вісті Черкащини Поетеса родом з Тальнівщини: Вірші на висоті, душа – на глибині
Тальнівщина в іменах
«Життя – це стійкість. А поезія – це її голос» (Олена Кугай)
Її життя схоже на високу конструкцію: жорстку, металеву, іноді рипучу, але надзвичайно міцну. Поезія – це те, що тримає ту будову, аби не завалитися під вагою буденності. Вона – поетеса, яка працює машиністкою баштового крана. Але варто лише прочитати кілька рядків, і ти вже не бачиш спецодягу, а відчуваєш душу, що «дивиться, дивиться у врожайне зоряне поле, якому ні кінця, ні краю…»
Де злидні були музами, а вітер – учителем
Село Майданецьке на Тальнівщині – більше, ніж географічна точка. У текстах пані Олени воно наче первісна матриця, де все почалося не з книжок і не з гуртків, а з холоду, диму, запітнілих вікон, у які хукали, щоб «подихом просвердлити цівочку видимого». У її дитинстві – злидні, багатодітна сім’я, батько без ноги, материн «вишквар», сестри «ще з пуп’янка до телят». Вона – сьома, найменша.
«Ну яке могло бути гарне навчання? Ми з братом взимку майже не ходили до школи. Не було у що взутися, одягнутися…»
Проте саме з цього болю народилася Оленина вразливість. А з неї – поетичний слух. Село «на те й село, щоб бути вербовою колискою Поезії, Планидою Музи». І дійсно: і жаби, і завірюха, і двері, що риплять злиднями – усе це в неї не лише образи, а фрагменти душі.
Коли хочеш бути вчителькою, але не вчишся “гарно”
Олена Гордіївна зізнається: ще зі школи мріяла стати вчителькою української мови та літератури. Але тоді здавалося, що це щось далеке, майже недосяжне. Поділилася думкою з однією розумною людиною, а та лише розсміялася: «Щоб бути вчителькою, треба гарно навчатися. Якраз цього тобі бракує…»
Ця відповідь не те, що вколола, а відклалася на роки. Як біль, який трансформується в глибину. Вірші писалися й без диплома. Самі собою, ніби зсередини проростали. Вона носила їх до редакцій, і там щоразу звучало те саме запитання: «А чому у вас немає вищої освіти? Ви ж пишете! Навіщо ж творити, не маючи вищої освіти?» Тоді жінка відчула: «Мене це принижує».
«Ти маєш пройти програму…»: університет як вишуканий одяг для музи
Уже після першої книги “Притулок для душі” та вступу до Спілки письменників України вона наважується стати студенткою вишу. Із третьої спроби вступає.
Саме там, у Київському університеті імені Тараса Шевченка, трапляється ще одна зустріч, майже материнська. Це була Лідія Францівна Тонаєвська – викладачка фольклору. «Оленко, ти маєш пройти програму. Це потрібно для твоєї музи. Вона в тобі від Бога. Одягни її у вишуканий одяг… Те, що є в тобі, – університети не дають. Ти це розумієш?» Розуміла. Тому й проходила не лекції та семінари, а шлях до себе.
Поезія на крані: між технікою безпеки й небом
Олена Гордіївна все життя працювала на крані, на висоті, яка щодня загрожувала життю. «За технікою безпеки, обов’язковою умовою є перевищення суми моментів відновлювальних сил над моментами перевертальними, – каже вона й додає: – Словом, стійкість – це здатність протидіяти силам, що намагаються перекинути… Життя – це самовлада!»
Ось філософія життя, викарбувана не на кафедрі, а між небом і землею. У перервах між зварюванням колон кранівниця хапає аркушика й пише: «Олівець у руці і важіль, – //Душу тяжко надвоє рвати.// Як поезія переважить,// мене будуть вже в ній шукати…»
Бо кран – це не лише робота, це місце самоти, найкращої подруги поета. «Робота в будівельній галузі – хліб насущний. Поетичне бачення – хліб духовний», – каже наша співрозмовниця.
Здається, вони рідко ростуть на одному полі. Але в неї виросли. І не без причини, а один завдяки іншому.
Із вербової колиски – у зоряне поле
Поетеса пройшла шлях, який мало кому під силу. Не завдяки обставинам, а всупереч їм. Не з фахової інтелігенції, а з праці, висоти, болю. Її поезія – не орнамент до життя, а його стрижень. Її образи не вигадані, а виліплені з реальності, що рипить, тріщить, але не ламається.
«Село… Це коли злиднями риплять у сінях двері… А влітку – Боже мій! – вулик різноманіття звуків!» І тому кожне її слово – це притулок для душі. Для нашої – теж.
«А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?» – питає Ліна Костенко.
«Моє ж поетичне бачення каже: життя – це стійкість!» – відповідає їй Олена Кугай.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
