Вісті Черкащини Поет з Тальнівщини: «Не смій ховатись, коли облава на життя» (про нову книгу і творчість під час війни)
Тальнівщина в іменах
Шоста поетична збірка Федора Пилипенка «Облава на життя» народилася в найтяжчі роки російсько-української війни. Вона про гідність, пам’ять, утрати й внутрішній опір, який допомагає людині не зламатися. У ній поет осмислює пережите, повертається до найгостріших відчуттів часу й наголошує на цінності щирого слова. Ми поговорили з автором про те, як війна змінює поетичний голос, що формує його творчість сьогодні і яку відповідальність він бачить у слові.
–Федоре Івановичу, скажіть, будь ласка, як сьогодні народжується поезія?
–Маю сказати, що в загальному творчість: поетична чи літературна – нескінченний процес. Безперервний. Він не ділиться на до і після. Однак дійсно під час різних соціальних стресових подій, особливо таких, як війна, у кожного митця складається по-різному. Щодо себе. У мене багато поезій громадянського звучання народилися напередодні широкомасштабного вторгнення росії. Я особисто мав передчуття, що одним Донбасом не закінчиться… Тому писав «Україно, не спи», «Ніхто не розіпне нас на хрестах», «Зітхаємо, клянемо, що є мить…» і багато інших, що увійшли до збірки «Павутина слів». Писав до широкомасштабної війни й продовжую творити й нині. Втрати наших захисників, тривоги, політичні перипетії тощо будь-яка людина пропускає через своє серце. Так і я. І тоді народжуються певні емоції, осмислення й переосмислення того, що відбувається, та виливаються віршованими рядками.
–У збірці «Облава на життя» багато болю й сили та закликів не здаватися на милість ворогу. Чимало поезій просякнуті оптимізмом і вірою в перемогу України. Що, на вашу думку, є поштовхом до написання таких творів?
–Усе, що ми переживаємо. Війна – найбільше зло, що закарбовує свої криваві наслідки в душах і пам’яті людей. І стояти осторонь творча особистість ніколи не буде. Готуючи у світ цю збірку, мав близько 8-10 варіантів назви книги. Бо, як кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе (сміється!). Так ось, коли на всіх рівнях говорять про Третю світову війну, а кремлівський карлик погрожує застосувати ядерну зброю, то в мене виникла думка, що йдеться не лише про війну в Україні, а й про те, що є загроза знищення усього живого на нашій планеті. Ось і виник вірш «Не смій ховатись», що закінчується словами: «не смій ховатись в укриття, коли облава на життя».
–Ви відкрили збірку віршем «Не розжимаю пальці». Що для вас означає образ рядків у берцях, шоломах і окопах?
–«Вони не заховалися й на мить під час війни, погано римувались, але міцніш стіни»… Це про те, що кожен на своєму місці (хто не на фронті) має допомагати нашим бійцям, нашим Героям боротися з окупантами-асвабадітєлями. Ось у своїй роботі, на посаді директора обласної бібліотеки для юнацтва імені Василя Симоненка, не раз пересвідчувався в СИЛІ СЛОВА. Воно піднімає дух, додає сил і впевненості у нашу Перемогу.
–А чи були люди або конкретні історії, які надихнули до написання поезії?
–Звичайно. І не раз. Ось як було не відреагувати на вчинок Олександра Мацієвського, якого вороги розстріляли лише за вигук «Слава Україні!». Так і народилася «Ода незламності». Або «Казка для сина». Або «Білий прапор».
–Федоре Івановичу, ви пишете про війну, але у вас немає ненависті. Як вдається зберігати людяність у цей важкий час?
–Ох, повірте, є ненависть. Ненависть до ворогів. З кожним прильотом КАБів, дронів, шахедів, з кожним обстрілом, з кожним зруйнованим будинком і відібраним життям лють і ненависть лише додаються. І прокляття також… А відповім на ваше запитання рядками зі свого ж вірша: «не боїмось ми ваших бомб, і не страшні нам ваші «гради! Бо в наших душах живе Бог, а в їхніх – сатана і гади».
–Ви тривалий час уже працюєте в бібліотеці для юнацтва. Яке місце, на вашу думку, займає поезія в житті сучасної людини, особливо молоді?
–Щоб відповісти на ваше запитання, мабуть, треба провести якесь опитування серед читачів. А цього ніхто не робив… Однак можу навести приклад зі своєї безпосередньої роботи. Цьогоріч відзначається 90-річчя від дня народження Василя Симоненка, поета-шістдесятника, журналіста. Яскрава і відома постать в українській літературі. Так ось, бібліотека провела на вшанування пам’яті поета низку цікавих заходів. Усі охочі можуть ознайомитися з ними, заглянувши на офіційний сайт. Зокрема, започаткували флешмоб «90 поезій – до 90-річчя від дня народження В. Симоненка». Запросили долучатися всіх охочих і надсилати свої відео з його поезіями. Упродовж 90 днів мали намір щоденно одне з них розміщувати на сайті. Так ось, читацька аудиторія перевершила наші сподівання: надійшло близько трьохсот (!) відеозаписів. Ось вам і відповідь.
–До речі, одне запитання не за темою. Чи змінилася робота бібліотек під час війни і як молодь реагує на книгу?
–Чому ж не за темою? Якраз слушно не лише говорити, але й навпаки акцентувати увагу суспільства на діяльності цих установ. Якраз бібліотеки з перших днів війни стали хабами для людей, які опинилися в складних життєвих умовах. Саме тут вимушено переміщені особи знайшли прихисток, духовну й психологічну підтримку. Саме тут діють волонтерські центри, плетуться маскувальні сітки, виготовляються окопні свічки, готуються обереги для захисників. А незчисленна кількість патріотичних заходів з юнацтвом і літніми читачами. А проведення занять із вивчення рідної української мови тощо. Далеко не повний перелік. Усе це в бібліотеках. І в нашій зокрема. А скрупульозна робота з багатовіковими імперськими колоніальними метастазами – вилученням із фондів російськоязичних творів? А молодь? Читацька молодь гарно реагує на НАШІ УКРАЇНСЬКІ книги, якими нині поповнюються бібліотечні фонди. А нових цікавих видань та авторів, повірте, є дуже багато.
–Що означає для вас Тальнівський період життя в контексті літературних збірок і пісень?
–Тальнівський період мого життя вилився у дві збірки. Коли ж я облишив журналістику, то написав чотири. Той досвід, безперечно, став потужним поштовхом до подальшої творчості й окриленості. Додам, що визріла думка покласти окремі поезії на музику. Так появилася співпраця з Анатолієм Довганем (гімн м. Тального), Миколою Вовком («Зоря Трипілля», «Хвилина мовчання»). Маю в арсеналі вже біля двадцяти пісень. Одна із них – «Молитва» – звучала нині на нещодавній творчій зустрічі. Вона облетіла Інтернет і отримала вже більше 10 тисяч переглядів і прослуховувань.
–Ви часто проводите творчі зустрічі? Що для вас найцінніше у спілкуванні зі слухачами?
–Не так часто, як би можливо хотілося. Але зустрічей вистачає. Найбільше їх провів під час війни саме в госпіталях та інших медичних закладах, де проходять лікування й реабілітацію наші бійці. Відвідуємо їх разом з працівниками бібліотеки, передаємо книги та ласощі. Низка зустрічей відбулася в школах міста і в самій книгозбірні. А найціннішим для мене є те, що слухачі розуміють мою поезію. Поділяють зі мною мої емоції та думки. Тобто ми по одну й ту ж сторону барикади… Як казав колись класик кіно: щастя – це коли тебе розуміють. І це мене надихає до нової творчості.
–А що важливіше для вас: слово-будитель чи слово-лікар?
–У ці дні, під час війни, я віддаю перевагу слову, що пробуджує. Адже й на четвертому році війни чимало наших громадян досі не прокинулися й сприймають «рузькій мір» як братній. Не можуть позбутися чужого язика й оцієї «какая разніца». Тому й пишу: «Не розжимаю пальці. Стискаю кулаки… Лягають, та не в глянці оці мої рядки».
–А щоб ви побажали українцям і кожному, хто бореться проти рашистів зі зброєю в руках чи словом?
–У цій збірці, з якої почалося наше інтерв’ю, раджу прочитати кілька поезій. Північний сусід ніяк не може змиритися з тим, що ми – є! Чого тільки не навидумували, навіть про те, що нас немає. України – немає!?. Але ж вони прагнуть ще й іншого: щоб нас не було. То відповідь на це ви знайдете у моїй поезії «Ми – прийдешні»: «Ми цього звірюгу здолаєм. Не суне до нас більше клешні. Ми – нинішні! І себе знаєм. Ми знаємо, що ми – ПРИЙДЕШНІ!». Хай оптимізму також додасть вірш «Кольори війни», де йдеться: «і сльози, й горе, плачі дітвори… І смерть на смерть, і кров на кров – так схожі… Хоч у війни ті самі кольори, та в битві цій Вкраїна переможе!». Бо в Перемоги – синьо-жовті кольори! Наближаємо цей день, друзі! Не опускаймо руки!
P.S. Віримо, що слова Федора Пилипенка, як і його поезія, стануть для багатьох тим «словом, що будить», і надихнуть не опускати руки до самої Перемоги!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
