Вісті Черкащини «По вулицях з’явилося дуже багато собак, які розтягували тіла»: очевидець про облогу Ірпеня
Про те, як довелося пережити облогу в рідному місті і вирватися з пекла, нам розповів В’ячеслав Рябінчук. З 2019 року він разом із сім’єю проживав у Ірпені. Восени чоловік пережив тяжку втрату – від коронавірусу померла дружина. Двох синів: 11 та 18 років виховував сам. Каже, якби не ці обставини, пішов би воювати, бо війна для нього почалася ще у 2014 році.
«Наш ЖК «Грін Ярд» – 6 красивих нових будинків – на краю Ірпеня, біля лісу, якраз біля розвилки на Ворзель і Житомирську трасу. Там і стояв наш блок-пост.
«Ми допомагали бліндаж копати, речі носили».
Вранці 5 березня ми прокинулися від сильної стрілянини. Я дітей – в підвал, всі речі у нас були спаковані. У нашому під’їзді залишилося 3 квартири і ми всі спустилися в підвал. Я чув, що спершу йшов бій, а потім нас почали обстрілювати артилерійським вогнем. Якби ви бачили, яка у нас гарна місцевість була – приватний сектор і наш комплекс. Це все горіло. Вони лупили пів години. Зовсім близько до вікна упав снаряд, може, міна. Якби він попав у вікно, то ми б зараз не розмовляли. Я дітей відразу в куток. А десь за хвилин 15-20 (за часом ніхто не слідкував) почали стріляти по підвальних вікнах. Ми почули, що будуть кидати гранати. Нас там зібралося чоловік 30-40. Жінки почали проситися, що тут діти, військових немає. Ми почули наказ виходити по одному. Як потім нам стало відомо, це в місто зайшла 76-а псковська дивізія. Молоді хлопці – 18-20 років. Вони стали шманати всіх, вивертали кармани, роздягали, забирали всі електронні пристрої: телефони, гаджети, ноутбуки. У мене 2 телефони: я один заховав, у дітей все повикидали. Але старший попросив не розбивати телефон. Солдат, його ровесник, віддав, тільки сімку викинув.
Так випало на нашу недобру долю, що вони з нашого ЖК зробили собі базу. Спершу обчистили 2 магазини на районі: винесли все до дрібниць. А потім взялися за квартири. Позламували майже всі квартири, які могли зламати, а там, де ми проживали, ходили шманали. Я не кажу про гроші та золото, виносили електротовари, прилади, мікрохвильовки, комбайни, шуроповерти – все.
Потім нас зігнали у підвал і сказали не вилазити. Майже двоє суток ми там просиділи. А коли вийшли, то побачили, як вулиця наша, красива вулиця Катерини Білокур, вся палала. І тоді у нас все зникло: газ, світло, вода, зв’язок.
А ще дуже багато трупів було.
«Вони, як зарвалися в місто, то всіх людей, які не були у підвалах, розстрілювали».
Всіх без розбору. Жінки, діти, старі, на велосипеді, в машині, пішки. Всіх. На наших очах спочатку вони трусили сусіда, а потім дали від’їхати 10 метрів і розстріляли. Ми хотіли похоронити – не давали. Нам все-таки вдалося поховати двох людей у городі приватного будинку, що якраз перед нашим будинком. Ще шестеро прикопали в лісі. Добре, що мороз тоді був, але з’явилося дуже багато собак по вулицях, які розтягували тіла.
У нашому будинку амбулаторія була. Коли вони зарвалися туди, двох жінок-медиків розстріляли, хотіли розмістити свою медчастину, але передумали і зайняли неушкоджений приватний будинок. З амбулаторії зірвали наш прапор. Скинули. Я підійшов, підняв його. А мені солдат: «Ну, что не страшно?». Я йому: «Ти що й за це уб’єш?». Не вбив.
«Прапор зараз у мене. Я привіз його додому».
А потім почалися будні в окупації. 9 днів ми були в облозі. Стали думати, як жити без світла, без газу, без води. Викопали, в першу чергу, туалет перед будинком. Шукали воду: у перші дні йшов сніг – збирали талу, а потім знайшли криницю. Та відходити далеко не давали, прострілювали місцевісць. Їсти готували на мангалі. У квартирах було холодно – градусів 10. Не відчували: людина ж до всього звикає. Ми ходили у білих пов’язках на руках, на ногах, або взагалі як халат накидали поверх одягу.
Одного ранку я прокинувся, вийшов на вулицю і почув: «Єслі ви нє уйдьотє, вам всєм пі#дєц». На все про все дали 10 хвилин. Слава Богу, що у сусіда була машина неушкоджена і заправлена. Половина людей пішли пішки. Решта колоною з 8 автівок нешвидко поїхали. 2 рази вони нас шманали, перевіряли. Всі переживали, щоб не почали стріляти. Нам вдалося виїхали на Житомирську трасу і на Стоянку. Вже там ми побачили перший наш блок-пост. І всім стало легше».
Ліна ЯЛОВСЬКА
