Вісті Черкащини Петриківський розпис, купальський віночок і світло людської душі: майстер-клас у Тальнівському музеї історії
У переддень Купала в музеї сталося справжнє диво. Під пензлями, пальцями й, звісно, «котячками» – ніжними пензликами з котячої шерсті – у руках учасників майстер-класу розквітали яскраві купальські віночки. Пані Надія Маляренко – знана майстриня петриківського розпису, педагогиня й берегиня народного мистецтва – дарувала присутнім уроки розпису й глибоке занурення в тисячолітню душу української культури.
«Віночок – то не прикраса, а оберіг, молитва. Дівчина, уплітаючи квіти, до Бога зверталася, благословення просила. Жодну рослину так, без дозволу, не зривали», – говорила пані Надія. У залі запанувала тиша. Така, що серце в грудях затамувало подих.
Квіткова магія на кінчиках пальців
Майстер-клас, організований Ольгою Приходько, зібрав не лише тих, хто давно любить «петриківку», а й тих, хто вперше відчув її чарівність. Учасники малювали пальцями калину, барвінок, ромашки, додаючи до своїх робіт символи й сенси. Ті, що передають душу й традиції нашого народу.
«Петриківка – то як молитва, що квітами тихо плелася. Вона пишніла по стінах хат, в’юнилася на печах, ніжно лунала на дверях, гріла вікна. Кожного Великодня – новий розпис. Так люди плекали руку й душу», – розповідала Надія Маляренко, ведучи гостей стежками творчої пам’яті українського народу.
Від Черкас до Петриківки – крізь час і барви
Далекого 1989 року почався шлях пані Надії у світ петриківського розпису. Відправили її тоді на курси до Черкас, де й вона вперше почула про великих майстрів: Тетяну Пату, Федора Панка, Надію Білокінь. Тоді ж побачила, як роблять особливий пензлик – з ніжної шерсті домашнього кота. І в серці мисткині проросло зілля, що й досі не в’яне.
«Пальцем малюємо калину, пензликом – листя, а «котячкою» – квіти. Це – життя, що дихає в кожній лінії», – говорить вона, а дітлахи з гуртка «Берегиня» Тальнівського ТБДЮ з натхненням виводять візерунки на своїх аркушах.
Купальський віночок – як маленький всесвіт
Купальський віночок, що став серцем цього дійства, – то прикраса з глибоким коренем. Образ дівочої чистоти, зв’язку із землею, з вічністю. У кожній квіточці – свій зміст. Ромашка – то маленьке сонце. М’ята – лагідність і спокій. Полин – захист од лиха. Барвінок – життя, що не вмирає. І завжди – молитва, тиха й щира, перед тим як зірвати зіллячко. «Кожна квітка – жива. І як зірвеш без дозволу – плаче вона. Це й учені нині знають: рослина відчуває біль», – мовила жінка, передаючи знання, що прийшли до неї з роду в рід.
Птах, що прагне злетіти
У кожної майстрині бувають хвилини, коли пензель мовчить, а говорить серце. Так і в пані Надії одного разу мистецтво стало співчуттям, що пролилось у малюнок. То була зустріч з письменницею Мариною Павленко – тоді ще дівчинкою, світлою, талановитою, щирою. Вона дуже хотіла вчитися, та щось не складалося. Десь трохи не вистачало балів, іншого разу не пощастило. І так це вразило майстриню, що серце не витримало – попросило кольору.
«Маринка така ніжна була, – згадує з теплотою мисткиня. – І мене це так зачепило, що я намалювала птаха. Білу голубку, що сидить на гілці, обплетеній в’юном. І вона прагне вирватися, злетіти. То була Маринка. Уже мала крила, проте ще їх не розправила». І той малюнок став для неї молитвою. Адже кожен птах колись здіймається в небо – треба лише дочекатися свого вітру.
Мистецтво і янголи: коли душа говорить
Для пані Надії малювання – це вправність рук і глибокий шлях у душу. Вона вірить: мистецтво – то дім, де живуть янголи. І навіть найбільші втрати – не кінець, а початок нового, бо душа може переродитись у світло й берегти тих, хто її пам’ятає.
Жінка впевнена, що в кожному з нас горить Божа іскра – маленьке сонечко, яке треба берегти: «Наше світельце – той янгол усередині. Його треба плекати, щоб самому стати промінням для інших».
Берегиня, що сіє світло
Слухаючи її, неможливо не відчути: вона справді сіє світло. Її «котячка» – наче чарівна паличка, що допомагає кожному побачити в простому красу. Уроки Надії Володимирівни – простір тепла, поваги й натхнення. А її філософія проста й глибока: «Я не завжди можу намалювати ідеально, проте повсякчас творю від серця. І цього достатньо».
Подяка і сподівання
Однієї години на цю зустріч – ой, як мало! Серця наші наповнились щемом, вдячністю та яскравими барвами. Пані Надіє, дякуємо вам за знання, за щедрість, за те світло, яке Ви нам даруєте. За «котячку». За любов до кожного листочка й пуп’яночка. За віру в діток. За віру у світло. «Мистецтво – то фарба на папері, але й шлях, де людина стає ближчою до себе, до інших, до свого роду й до Бога».
І, здається, саме це ми й забираємо з собою з того передкупальського дня: віру в серце, у зело, у Сонце, у світло, що живе в кожнім.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
