Вісті Черкащини Перший бій, поранені товариші та нічна операція: історія військового з Тального
Олександр Штобза – захисник із Тального, який свідомо обрав шлях боротьби. Війна не застала його зненацька. Ще в юному віці він цікавився військовими вишколами, брав участь у таборах «Сокіл», що проходили в Гордашівці на Тальнівщині, та тренувався по всій Україні. Юнак на псевдо «Тюлень» добре розумів: рано чи пізно ці навички йому знадобляться.
Коли в 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, він ще працював на залізниці. Проте війна не давала спокою.
«Я бачив, як сім’ї розлучалися на вокзалах, як матері з дітьми тікали в невідомість, – згадує Олександр. – Ми вивозили людей із зони бойових дій, і це була важлива робота. Але щоразу, коли дивився на хлопців у формі, я знав, що моє місце там».
Шлях до «Сталевого кордону»
У 2023 році він підписав контракт і став частиною «Сталевого кордону» – штурмової бригади Державної прикордонної служби. «Коли я приїхав, у нас було всього двоє офіцерів. Один із них зустрів мене, допоміг освоїтися й поступово втягнув у тренування, – розповідає «Тюлень». – У підрозділі були хлопці з академії, а ще – мобілізовані, яким було за 45. Мені тоді – лише 21. Я навіть не знав, про що з ними говорити: їхні діти були моїми ровесниками. Тож більшість часу проводив з офіцерами – з ними якось легше знаходив спільну мову».
Занурення в навчання
Згодом його почали залучати до навчань і тренувань. Але справжнє усвідомлення прийшло далеко від дому.
«Коли я приїхав на навчання до Британії з тактичної медицини, то зрозумів: ось воно – те, чим я справді хочу займатися, – зізнається Олександр. – Занурився в теорію, годинами відпрацьовував практичні навички. Це був справжній прорив для мене! Я отримав звання бійця-рятівника… Повернувшись додому, уже не міг просто залишити ці знання при собі. Тепер я навчаю наших хлопців. І кожен раз, дивлячись їм в очі, думаю: можливо, те, що я розповідаю, одного дня врятує їм життя».
Бої, випробування та втрати
Під час служби бійця неодноразово випробовували на міцність. Він згадує одну з найважчих ситуацій: «Ми потрапили на Звардицю, і там ми втратили дуже багато. Ворог просто не давав нам жодного перепочинку. Косили нас без зупину, і загиблих було чимало. Це був один із найтяжчих періодів, і навіть важко передати словами, як це було».
На той час, порівняно з ворогом, «Тюлень» та його побратими мали мінімальне оснащення. Але навіть із таким обмеженим ресурсом їм вдалося стабілізувати ситуацію.
«Завдяки нашій 68-й бригаді ми змогли утримати лінію. Потім ми почали ходити на позиції. І ось одного разу ми зрозуміли, що нам катастрофічно не вистачає потрібного обладнання, – каже він. – Коли я отримав прилад нічного бачення, це стало для мене справжнім проривом! Ніхто з наших не мав такого обладнання, і я був єдиним, хто міг його використовувати».
Далі йшли бої та пересування, які, за словами героя нашої оповіді, були надзвичайно складними. «Найважче було рухатися з важким спорядженням, – згадує він. – Кулемет і дві коробки з патронами по 125 штук кожна… Усе це разом, і я почав відчувати, як важко йти. Я навіть ліг на спину і не зміг піднятися від цієї важкості».
Але згодом, завдяки зусиллям і підтримці побратимів, йому вдалося змусити себе піднятися й продовжити рух.
Нічна атака та мужність саперів
Ще однією незабутньою подією для Олександра стала ніч на передовій, коли він разом із побратимами побачив мінометні світлові сигнали. «Я ніколи не бачив нічого подібного. Ці сигнали означали, що буде атака. Зелений – усе готово. Жовтий – підготовка. Червоний – атака. Кожен вибух викликав відчуття повної незахищеності», – пояснює він.
Коли до них на допомогу прийшли сапери, юнак був вражений їхньою сміливістю. Вони розміновували територію під дощем і в умовах постійної загрози від мін, але не зупинялися.
Згодом «Тюлень» та його побратимам довелося відбивати ворожі атаки та здійснювати штурми. Використовуючи гранати та вогонь, вони намагалися викурити ворога з укриття. Хоч уцілілі рашисти й намагалися втекти, але їх спіймали.
Кожен день був випробуванням. Але завдяки підтримці один одного, Олександр та його побратими продовжували боротися, не зважаючи на важкі умови.
Втрата, що залишила порожнечу
Війна забирає не лише тіла, але й душі. Ті, хто не був на фронті, не здатні уявити, що відчуваєш, коли твій побратим, з яким розділяєш важкі моменти, раптово зникає. І не з цього світу, а з твоєї реальності. Він був тут, поряд, а тепер його немає. Війна забирає не тільки тих, хто гине на полі бою, а й тих, хто підтримує, хто сміється разом з тобою, хто є твоєю опорою в найтемніші часи.
За словами Олександра, день, коли вони втратили Васильовича, став одним із найтяжчих на фронті. Він загинув під час розвідки місцевості, коли їхня група потрапила під масований обстріл. Командир не виходив на зв’язок, тому перша ланка вирушила на його пошуки. Тіло знайшли, але через інтенсивний вогонь забрати його одразу не змогли. Лише через добу чи півтори, коли обстріл припинився, вдалося винести.
«Васильович був тим, хто завжди був з нами. У найважчі моменти він не покидав нас, – з болем каже Олександр. – Якби не командир, ми, можливо, не витримали б тієї атаки. Тому його втрата стала справжнім шоком. Він був там, де була найбільша небезпека».
Хлопець відчуває, як ці слова важко вириваються з його серця. Пам’ятає кожну деталь того дня. І хоч війна триває, він не може забути цього чоловіка – доброго, відважного, чесного.
«Втрата такої людини – велике горе, – додає Олександр, ковтаючи біль. – І хоча ми всі продовжуємо боротьбу, пам’ять про Васильовича залишається з нами. Він був тією опорою, яка підтримувала нас на передовій, і завжди діяв, коли це було необхідно».
У його голосі звучать біль і туга. Але разом з тим гордість за те, що він був частиною їхнього життя: «Ми не забули й не забудемо. Він був справжнім».
Війна вчить багато чому, але найбільше — цінувати кожен момент, кожну людину поруч, тому що найцінніше, що ми можемо залишити після себе, — це любов і пам’ять, що жодні обставини не можуть знищити.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
