Вісті Черкащини 
Переселенець із Харкова, який проживає у Тальному, розповів про знущання окупантів над українським населенням
24-річного Юрія Мизюка, що зараз проживає у Тальному війна застала у Харкові. Хлопець поділився своєю непростою історією про те, як він виїжджав із міста та що пережив у перші дні повномасштабного вторгнення.
– Я прокинувся від вибухів о 5 ранку та одразу зателефонував до друзів та батьків. Ніхто не знав куди їхати, були величезні затори, паніка, страх. Прожив у Харкові два тижні, за цей час місто обстрілювали, хтось старався виїхати, а хтось сидів дома, тому що було багато прильотів. В перші дні війни люди стояли у черзі за продуктами, в той час туди прилітало багато хто загинув. Два тижні, які я жив в квартирі, ночував та знаходився весь час у ванній кімнаті, інколи спускався у підвал. Цілодобово дивився новини, був на зв’язку із сестрою, яка знаходилась у Німеччині, із братом, з батьками, які жили у селі під Харковом. Після двох тижнів випала можливість виїхати із міста, був зелений коридор через Куп’янськ, – пригадує ці страшні події Юрій.
Допомогла виїхати із міста хлопцю його знайома, яка теж виїжджала. Була велика колона з 50-60 автівок, всі їхали до Куп’янська та Борової. На той момент Куп’янськ вже був окупованою територією. Юра подолав великий та непростий шлях, щоб дістатися додому до батьків у село Ізюмське. За словами хлопця, перший час там було тихо, без обстрілів та через місяць розпочалися автоматні черги. Юра з батьками просидів у підвалі із 10 ранку до 8 години вечора, весь цей час була велика злива. Сусіди теж забігали у підвал до сім’ї Юрія. О 10 годині вечора все втихло, хлопець із сім’єю зайшли до будинку, та зв’язку, світла, води не було.
–До нас зателефонувала тітка та сказала, що у сусідні села пробралися окупанти, які забирали молодих хлопців до себе. Через те, батько вивіз мене у сусіднє село до дядька. По дорозі до села бачили багато трупів окупантів, машини, які згоріли, кров. З дядьком та тіткою я виїхав із села, а через дві години ми дізналися, що вже два цих села було окуповано. Ми не знали чи живі батьки та родичі, зв’язку не було, без повідомлень, дзвінків та вісточок від рідних ми прожили тиждень. Ми поїхали до Кропивницького та я залишився там, працював та жив деякий час, а дядько з тіткою поїхали у Веселий Кут на Тальнівщині. Через тиждень вже вийшла на зв’язок мама вся у сльозах та дякувала Богу, що нарешті змогла зателефонувати, – ділиться своїми спогадами хлопець.
Коли до Юри зателефонувала мама, вона почала розповідати ті речі, від яких волосся стає дибки: вони сиділи у підвалі весь час під час обстрілів, коли все затихло сім’я почула, як на горі хтось ходить у дворі. Через декілька хвилин, вони почули російську мову. Окупанти зламали хвіртку у дворі Мизюків та перестріляли собак у сусідньому дворі. Потім вони почали стріляти по дверях у підвал, де знаходились сусіди та батьки, чоловіки, які знаходились всередині просили не стріляти, тому що там знаходяться люди. Окупанти відкрили двері та вивели всіх на вулицю, направили дуло пістолета до кожного. Жінки ридали та молилися Богу, щоб вижити, їх відправили назад у підвал, а чоловіків перевіряли на наявність бронежилетів та приналежність до війська. Сліди від куль залишились на дверях підвалу по сьогодні, батьки Юрія, кажуть, що не хочуть міняти двері та замальовувати щось, а хочуть, щоб це залишилось на згадку про той день, коли вони вижили. Місяць хлопець працював у Кропивницькому, а потім поїхав у Веселий Кут.
– Я поїхав у село з однією сумкою особистих речей, прожили ми там декілька місяців. З батьками старався бути на зв’язку, вони щоб зателефонувати до нас, ходили шукали зв’язок десь на гору, платили людям за російські сім-карти, щоб можна було зателефонувати. Цей час важко та боляче згадувати, тому що батьки телефонували на одну-дві хвилини, а коли не телефонували ніхто не знав чи вони живі взагалі, – розповідає наш співрозмовник.
На даний момент, рідне село Юри деокуповане: 30% села немає, зруйновані будівлі, у яких раніше жили люди, школа, кратери від ракет на стадіоні та селом. Батьки юнака так і проживають у селі та виїжджати не хочуть та не планують. Сподіваються, що пережили найстрашніше. Батьки Юрія вчителі: мама Катерина – учителька початкових класів, а батько Павло – вчитель фізичної культури. Хоч і школа зруйнована, але педагогічний колектив туди ходить та прибирає територію біля. На питання Юрія, чому мама так робить, вона відповідає, що їй так спокійніше на душі. Вулиця, де проживають батьки об’єдналася в одну велику сім’ю, майже кожного вечора разом вечеряють і допомагають один одному.
За цей час Юра адаптувався до нової території та людей. Почав займатися своєю улюбленою справою – професійною грою у футбол. Спочатку грав у Веселому Куті на стадіоні з юнаками, які приходили на гру, щоб навчитися чогось нового у хлопця. Пізніше почав грати у футбол у Тальному, їздити на змагання, знайомитися з новими людьми. Після закінчення війни Юра планує повернутися до рідної домівки, але обіцяє час від часу навідувати Тальне та дуже вдячний людям, які його тут підтримали, прийняли, допомогли. Минулого тижня Юру обрали головою молодіжної ради Тальнівської громади.
Світлана РАШЕВСЬКА
