Вісті Черкащини Пам’яті Анатолія Кравчука, сина Тальнівщини
Він народився в Глибочку, де світанковий туман, мов шовковий серпанок, огортав поля, городи й сади. Земля пахла дощем, хлібом і життям. Малий Анатолій босоніж ступав по вологій траві; слухав, як у пшеницях і житах шепоче вітер, як десь на деревах шурхотить листя. І серце його вже тоді відчувало: світло приходить через працю, через любов до землі, людей і кожної живої душі.
Нива людської праці – хлібороб
Закінчивши аграрний інститут, Анатолій Кравчук працював агрономом в господарстві села Зеленьків. Його турбота завжди була про людей і землю, бо не прагнув слави чи влади. Він ходив полями, наче читав відкриту книгу життя, спостерігав, як сходять злакові, як дозрівають соняшник і кукурудза, як земля віддячує за працю мозолистим людським рукам. Завдяки клопотанню Анатолія Антоновича відкрили школу, а хворі отримали шанс на лікування навіть у столичних клініках.
Тому ветерани педагогічної праці в некролозі зазначили: «Спи спокійно, дорогий наш ХЛІБОРОБЕ…». Це найвища оцінка. Нива Анатолія Кравчука – то не лише неозорі поля, а й людські душі, що дали щедротний урожай добра, любові й світла.
Духовна нива
Проте земля була лише частиною його світу. У серці Хлібодара, наче благодатне зернятко, що шукає світла, тихо й непомітно заколосилася інша нива – духовна. Він допомагав у рідному Зеленькові будувати храм Преображення Господнього ПЦУ; мов дбайливий садівник, на його подвір’ї з Ларисою Іщенко висаджував троянди й туї. Під час Божої служби підносив кадило, навчився читати Апостола. У його очах променіло не бажання – справжнє покликання служити.
«Певний час я доїжджав до храму, бо ще не було в ньому настоятеля, – згадує благочинний Тальнівської громади Андрій Гаргат. – Анатолій подавав мені кадило, читав духовну літературу, допомагав надягати облачення. У його прагненні до служіння відчувалася незрима, але могутня сила».
Він шукав себе духовно, і ця дорога привела до віри. «Я буду замітати біля церкви, мити підлогу, виконувати найчорнішу роботу, аби тільки служити Господові», – казав отцеві Андрію Анатолій Антонович. Ці земні, прості слова були сповнені глибокого, неземного прагнення добра і незламної віри.
Молитва за всіх
Уже ставши дияконом, він останнім часом щодня служив у Черкаському монастирі Різдва Пресвятої Богородиці на вулиці Благовісній. Там, у тиші й зосередженості, підносив молитви за людей, котрих не бачив і не знав, але чиї душі відчував, як свої власні, бо любив їх усім серцем. За словами благочинного, Анатолій Кравчук мріяв повернутися на Тальнівщину священником. Його віра була непохитною: він знав, що кожен новий день – це шанс запалити в чиємусь серці іскру світла.
Плин часу й раптова тиша
Життя чоловіка текло, немов річка, що несе свої води через поля і луки, змінюючись разом із сезонами. Були в ньому весняний дощ і запах рахманної землі, літнє сонце й шелест важкого колосся, осінні вітри й кленовий листопад. Та раптом, як грім серед ясного неба, після служби повертаючись додому до рідного Зеленькова, Анатолій Антонович Кравчук загинув. Духовний шлях, що лише почав розквітати, обірвався, залишивши по собі вічний слід. Мов той ранковий промінь на золотих покосах, що світить навіть після заходу сонця.
«Буквально за три дні до трагедії ми спілкувалися, – пригадує отець Андрій. – Анатолій був дуже задоволений, дякував, що має можливість проходити практику. Його серце горіло бажанням служити».
Післяслово
Покійний був справжнім мостом між землею і небом. Поєднав у собі дві сили: хлібороба, який плекав рідну землю, і духовного шукача, котрий служив Богу і ближнім. Його життя – немов тиха й мудра розповідь. Адже справжнє світло не шукають у гучних словах, воно народжується в щирій праці, у турботі про інших і здатності бачити Бога в усьому. І як ранковий туман огортає рідні поля, так і приклад Анатолія Кравчука огортає людські серця, нагадуючи, що справжня любов ніколи не гасне.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
