Пам’ять її роду і найбільший скарб: жителька села на Тальнівщині розповіла про своє коріння

На початку ХХ століття в Кобриновій Греблі, на Макшиболоті, проживала заможна родина Оникія Ужвенка. Це був працьовитий господар, який мав велике господарство й крамничку в центрі села.

– Дід Оникій, казали люди, «у фуру поїхав»: два-три чоловіки збиралися кіньми та їхали в Умань чи Білу Церкву й привозили звідти мануфактуру (тканину), дьоготь, оселедці, – розповідає онука Галина Хмельницька. – Звичайно, дехто в селі заздрив на його статки. Не раз Варвара, моя мама, тихцем носила додому замотані в хустинку гроші, бо дід боявся, що в нього відберуть. То були непевні часи.

Якогось року на Покрову сталося лихо: два пройдисвіти забили 36-річного Оникія Ужвенка лопатою. Четверо дітей залишилися напівсиротами. З того часу на долю Варвари випало багато випробувань. Хоч розумною росла, дуже любила співати й танцювати, мала дар до віршування, дуже хотіла вчитися, але не було як. Мама хворіла, тож дівчинка допомагала їй вирощувати менших дітей, тяжко працювала і вдома, і на полі.

– Якби дід Оникій жив, то моя мама обов’язково навчалася б далі, – говорить Галина Вікторівна, – бачите, що вона пише: «У школі постояла коло вікна, коло дверей. У третьому класі коридором пройшла – таку я освіту знайшла». З чотирнадцяти років мама працювала в полі: орала, сіяла, боронувала. Уміла кужіль прясти, снувати нитку й на веретені її мотати. [Наші пращури вірили, що веретено – магічний символ світобудови: воно, немовби дві нитки закручує на одну небесну спіраль цей (наш) і потойбічний (чужий) світи. Примітка редакції]. Як пряде мама на мішки, аж руки кострицею повикручує. Так за роботою і виросла, вечорами ходила на вулицю.

До кобриновогребельських дівчат вчащали гордашівські парубки. Кажуть люди, що в чужому селі дівчата кращі. Тракторист Віктор Хмельницький знайшов серед них свою долю – Варвару Ужвенко. Взимку 1935 року молодята одружилися.

– Тієї зими снігу було по пояс, – розповідає їхня доня Галина, – так і брело весілля полем з Кобринової Греблі в Гордашівку. Поселилися мої юні батьки на хуторі в старенькій хатині. Зараз уже її немає. Через рік з’явилася на світ моя сестричка Валентина, а в 1939 – братик Митя. Через два тижні забрали батька на польський фронт, а потім – на строкову службу. З двома дітками на руках зносила мама і холод, і голод, і безгрошів’я. Саме в цей пекельний час вона, прикладаючи слово до слова, мережила віршами сіру буденність. А ще – писала ними татові жалісливі листи.

Одного прочитав командир – і сталося диво. Голова кологоспу звелів привезти нужденній жінці сорок кілограмів жита, десять – борошна, дров, соломи й жому.

Почалася велика війна. У Гордашівку зайшли німці, грабували, убивали людей. Пізньої осені Вікторів небіж наробив Варці лиха: на печі запалив цигарку, а від вогню загорілося прядиво. Ледве-ледве устиг вихопити дітей. У хаті згоріло все нехитре майно.

– Їли з черепків від старої макітри, бо посуд німці позабирали, – каже Галина Вікторівна. – Не було, мабуть, ночі такої, щоб мама не плакала. При світлі гасової лампи на клаптях паперового мішка писала вірші: «Сама боса, діти голі,/І хата холодна./Подивлюся до хліва – Корова голодна».

Віктор Хмельницький увесь цей час перебував у німецькому полоні, разом з іншими бранцями працював у якомусь кар’єрі. В Україну добрався пішки. Та додому його не пустили. Червоно­армійці, що були в полоні або оточенні, через збірно-пересильні пункти надходили до спецтаборів НКВС СРСР. Віктору Хмельницькому несказанно пощастило: лише рік відпрацював на Кубані й повернувся в Гордашівку, і сім’я возз’єдналася. «Стало мені легше жити./ Невеличка біда./ Віктор робив трактористом,/ Заробляв він хліба», – писала жінка. У кінці сорокових років народилася Галинка. Варвара й Віктор Хмельницькі прожили в любові й злагоді, увесь вік трудилися: дружина – у ланці, а чоловік 42 роки працював трактористом, а потім 22 – на току. До останніх днів свого життя Варвара Оникіївна не розлучалася з віршами. За вік склала їх багато. Одні знала напам’ять, інші записувала в зошитах. Правда, один із них зник: хтось узяв і не повернув. Галина Вікторівна Хмельницька зберігає сімейні реліквії: портрети батьків та мамині рукописи. То пам’ять її роду і найбільший скарб.

Спливло життя, як листя за водою.

Я пригадала матір молодою.

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

Ліна Костенко. «Маруся Чурай»

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Як господині з вулиці Шкільної, що в Онопріївці, готують страви для ЗСУ