Вісті Черкащини Пам’ять, вишита любов’ю: про Героя з Тальнівщини Володимира Яблонського
Деякі історії не пишуться пером. На полотні життя тихо розквітає різнобарвна заполоч Долі. Нитки ці бувають міцними й тонкими, інколи обриваються несподівано, залишаючи по собі невимовний біль і світло пам’яті. Так було й з Володимиром Яблонським. Про його життя нам розповіла цивільна дружина Людмила. Воно, мов тихий спів, спершу лунало ніжно, потім набирало сили, доки не обірвалося на найвищій ноті, залишивши по собі тихе, але незгасне відлуння мужності й добра.
Біографічна довідка
Володимир Васильович Яблонський народився 18 травня 1980 року в місті Олевськ Житомирської області. У 1989 році, після аварії на ЧАЕС, він разом із мамою Оленою Олексіївною (нині покійною) переїхав до Тального. Тут закінчив міську школу №2, а згодом здобув фах кухаря у професійно-технічному училищі смт Буки. З 2003 року Володимир працював за фахом на різних підприємствах України, а у 2018 році влаштувався до Тальнівського територіального центру соціального обслуговування. Його життєвий шлях, сповнений праці, турботи та щирості, залишив у серцях тих, хто його знав, тихий, але незгасний слід світла.
Коли дзвінок став початком кохання
Ніч подарувала подію, що назавжди змінила життя двох не юних людей. Володимир отримав від сестри Інни номер Людмили. Вона жила з донькою Вікторією. Зустріч здавалася майже нездійсненною мрією. Дев’ять років різниці стояли мовчазною прірвою – далекою і водночас притягальною. Сумніви шепотіли, страхи остерігали. Та доля вела обережно, наче тримала за руку.
Перший дзвінок застав жінку за книгою. У тиші заговорив незнайомий голос – теплий, неспішний, притягальний. Він зізнався, що любить шахи, улюблене заняття Людмили. Ці слова прозвучали як пароль, як знак від самого життя. Розмова потягнулася крізь ніч, немов річка, що знаходить своє русло. Слова відкривали думки, голос заколисував страхи. І зненацька прозвучала обіцянка: «Я зараз приїду». У глибині ночі пролунали кроки, і серце забилося швидше. Двері відчинилися – на порозі стояв Володимир. Шахова дошка, фігури, неспішні ходи. Лампа кидала м’яке сяйво на обличчя, і в ньому вимальовувалася нова дорога. Так народжувалося кохання – спокійне, але міцне, як перший рух короля чи королеви.
Невдовзі Володимир запросив Людмилу до себе, аби познайомити з дідусем Леонідом. Вона вагалася, та поїхала. Знову розставили фігури, і партія вже перестала бути розвагою. Кожен хід ставав кроком назустріч, кожна постать – образом їхніх почуттів: король знаходив свою королеву, пішаки тікали в тінь, а коні сміливо несли вперед. У поєдинку без переможців чоловік і жінка вчилися розуміти одне одного. Згодом пролунала пропозиція жити разом.
Батько, подарований Долею
Володимир увійшов у життя дівчинки тихо, але назавжди. Він любив її щиро, як рідну, і кожен його погляд говорив: «Я тут для тебе». Іноді здавалося: якби життя звело всіх раніше, його рідна донька Вероніка й Вікторія могли б стати сестрами. Майже ровесниці, спільно сміялися б і ділилися секретами. Чоловік навчав дівчинку відстоювати себе. Коли її образили в школі, не кинувся розбиратися силою з кривдницями. Натомість порадив освоїти бокс, навчитися захищатися. Вікторія почала тренуватися, а Володимир завжди був поруч, підказуючи, підтримуючи, спостерігаючи, як росте її упевненість. Ті поради залишалися з нею на все життя. Коли ж донька пропустила уроки, то не вилаяв, а повів її назад до класу, щоб сама виправила помилку. Він умів дарувати тепло у дрібницях: привозив з Києва солодощі й косметику, разом з дружиною зустрічав дитину з гуртків. Кожна хвилина, проведена з нею, була щедро наповнена увагою й турботою.
Кухар став воїном
Коли почалася повномасштабна війна, Володимир залишався в Києві. Міг би відсторонитися, та серце вело іншим шляхом. «Як я дивитимуся тобі в очі, коли твої сини на фронті?» – відповів Людмилі на прохання не йти. 6 березня він повернувся додому, а вже наступного дня пішов до військкомату. Жінка, знаючи, що потрібно воїнам, зібрала для нього той самий набір, що й для своїх синів. Вона так плакала, що забула покласти ложку та миску. Володимир, кухар за за фахом та покликанням, взяв із собою ножі, шампури та інше кухонне приладдя, але, як справжній солдат, попросив ще й жерстяні миску й кухоль, щоб зручніше було готувати на фронті для побратимів.
Військова служба
Володимир потрапив до автобату. Базувалися в Черкасах, але близько семи місяців він служив кухарем у Полтаві. Потім, коли на службу прибули жінки-кухарі, хлопців відправили далі. Під час однієї з відпусток привіз Людмилі вазон з двома паростками з одного кореня і сказав: «Оце я, оце ти». Ту рослину вона викохує й досі, не дає їй загинути. Пізніше його перевели під Київ, а потім у Христинівку, на Донеччину. Людмила регулярно надсилала коханому посилки із солодощами, копчениною й ковбасами, якими він щедро ділився з побратимами. Якось попросив надіслати олію, щоб приготувати фронтовий салат.
Остання зустріч і трагедія
Протягом останніх трьох тижнів Воїн ділився з дружиною подробицями свого життя: їжу для побратимів, утому й навантаження. Під час останньої відпустки ніби прощався – робив усе, щоб її життя було комфортним. Казав: «Чекай мене, яким би я не повернувся».
Фатальний день настав 7 грудня 2024 року. Людмила відчула біду ще уві сні: приснилося, що вона плакала і кричала, щоб не стріляли. Коли Володимир перестав виходити на зв’язок, пішла до військкомату. Спочатку не було ніякої інформації, а 9 грудня їй повідомили, що тіло знаходиться в морзі. Світ, який вони будували разом, обірвався в одну мить. На похороні люди говорили слова співчуття, але жінці вчувався лише голос коханого: «Чекай мене, яким би я не повернувся…». Вона виконає цей заповіт, адже пам’ять про нього – то її сила. Володимир залишив слід, який не зітруть ні час, ні війна.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
