Вісті Черкащини 
Останнє «чому» й назавжди схолола кава: Пам’яті полеглого воїна з Тальнівщини
Є історії, які неможливо переказати. Їх треба пропускати крізь себе. Як електричний струм. До самого серця. До заціпеніння.
Електричний струм пам’яті
Доля полеглого героя-земляка Геннадія Кулика так міцно тримала за душу вчительку Веселокутської гімназії Наталію Оратівську, що вона не мала сили мовчати. Поклик серця привів її до участі в конкурсі «Герої серед нас». Своєю однодумицею вчителька обрала семикласницю Богданку Опалько. Вибір зумовило саме життя. Її бабуся мешкає по сусідству з Куликами, тож онука знала «дядька Гену» особисто. У її пам’яті він назавжди залишився живим, усміхненим, справжнім.
Наталія Іванівна й Богданка збирали спогади по крихтах, наче дорогоцінне каміння з попелу війни. Під час запису відеороботи конкурсантка, ще зовсім дитина, раптом тихо попросила: «Давайте просто мій голос… Мені так спокійніше». У цьому дитячому проханні було стільки дорослого болю, стільки німої поваги, що слова ставали зайвими.
У відео факти викладала Богдана, а Наталія Іванівна читала вірш. Кожен рядок вона пропускала крізь власну незагоєну рану: її брат зник безвісти на цій клятій війні. Ця праця сягала значно далі за межі звичайного конкурсу. Вона стала їхнім спільним Чином вдячності, щемливою розповіддю про того, хто пішов у вічність, не вагаючись ні на мить.
Перед нами постає постать солдата Кулика. Йому назавжди сорок сім. Тепер він – частка великого Чину. Нашої спільної пам’яті. Нашого невичерпного болю.
Коріння й нескінченні «чому»
Доля кожної людини починається з коріння. Для Геннадія воно проросло 24 травня 1977 року в мальовничому селі Веселий Кут на Тальнівщині. У звичайній, працьовитій родині Семена та Марії він став третім сином – молодшим братиком, на якого з нетерпінням чекали брати-близнюки Роман та Григорій.
Його дитинство пахло чебрецем і свіжою ріллею тутешніх полів. Вихователька дитячого садка Катерина Антонівна й досі пам’ятає того спокійного та уважного хлопчика. Малий Гена міг годинами спостерігати за крихітною мурахою чи квіткою, що тягнеться до сонця. Мати Марія Степанівна крізь пелену сліз згадує його нескінченні «чому?» Колись ці питання сприймалися як звичайна дитяча допитливість, а сьогодні вони відлунюють у її пам’яті незаперечним доказом живого розуму сина, який з такою щирістю прагнув пізнати цей світ..
Майстерність рук і мрія про аромат кави
Школа у Веселому Куті, навчання у Шевченківській школі-інтернаті… Саме там Геннадій приручив дерево, здобувши фах столяра. Він любив відчувати матеріал під руками, створювати щось надійне. Повернувшись до рідного села, працював у будівельній бригаді. Його руки лагодили й будували, а характер гартувався у щоденній праці. У 1998 році народився син Ростислав – гордість батька, продовження його чесного роду. Здавалося, попереду ціле життя, аби встигнути все заплановане…
Згодом у його життя несміливо, але впевнено ввійшло кохання. Наталія стала для нього втіленням самої долі – не лише дружиною, а вірною підтримкою та надійною гаванню, де завжди жила надія. П’ять років спільного щастя пролетіли мов одна мить – світла, тепла, сповнена мрій про море й подорож до Польщі. Геннадій мав свою маленьку пристрасть: обожнював аромат і смак доброї кави. Довго мріяв про кавомашину, уявляючи, як кожен ранок у їхній черкаській оселі починатиметься з цього затишного ритуалу. І він таки втілив цю мрію. Тепер кавомашина стоїть на кухні – німий свідок планів, що обірвалися, і гіркий нагадувач про ранки, які вже ніколи не будуть спільними.
«Я звідси вже не піду»
Але лютий 2022-го перекреслив мирні плани загравами вибухів. Геннадій не шукав виправдань. Потрапити до ЗСУ зміг лише після кількох спроб. Останнім став Будинок офіцерів у Черкасах. Чоловік зайшов туди й сказав слова, що стали його обітницею: «Я був уже кругом, і мене не беруть. Я звідси вже не піду». Так і сталося.
Спочатку Черкаська тероборона, потім – гарячі напрямки Миколаївщини й Сумщини. Гранатометник, надійний побратим, людина-кремінь. Поблизу вогню війни він залишався тим самим Геннадієм, який умів знайти вихід, заспокоїти й підставити плече.
Доля виявилася немилосердною до родини Куликів. 9 грудня 2024 року Марія Степанівна поховала сина Григорія. Біль цієї втрати ще не встиг охолонути, як через тиждень надійшло нове сповіщення: 16 грудня 2024 року серце Геннадія зупинилося під час бою у Суджанському районі Курської області. Мати, щойно оплакавши одного сина, змушена була схилити голову над труною другого.
Сьогодні Воїн дивиться на нас із меморіальної дошки у Веселокутській гімназії та з банера на Алеї Слави в Тальному. У Черкасах йому присвоєно звання «Захисник України – Герой Черкас».
Філософія Чину: погляд Наталії Оратівської
Учителька часто задумується: а що ж таке цей «Чин», про який так багато говорять сьогодні? Вона не шукала тлумачень у словниках чи мережі. Для неї це слово – у серці. Це найвища подяка, це пам’ять, що не має права збліднути з роками. Адже імена звитяжців, – це наймення самої Історії.
Наталія Іванівна переконана: кожен герой, згаданий чи безіменний, має залишитися в спадок наступним поколінням. Вони віддали найдорожче – свої життя, аби наші діти та онуки могли жити на Богом даній українській землі. «Ми не маємо права забути ні полеглих, ні нині сущих її захисників та захисниць», – каже вона. І цей заклик звучить для кожного: для тих, хто пише, хто читає, хто слухає.
Наталія Іванівна зізнається, що не раз думала не лише про конкурсну роботу, а й про журі. Як же важко їм – пропустити крізь себе кожну таку історію, відчути біль героя. Як обрати кращу роботу, коли за кожною стоїть найвища ціна? Бо для неї на першому плані завжди залишатиметься не оцінка, а сам Захисник. Той, хто пішов у вічність заради нашого майбутнього.
Геннадій Кулик загинув, щоб над нашими полями знову було мирне небо. Він пішов у вічність, залишивши нам свій недописаний щоденник мрій, аромат кави й силу слова «не піду», яке тепер належить вічності.
Післяслово
Герої не вмирають, доки ми про них пам’ятаємо. І ця робота Богдани Опалько й Наталії Оратівської – ще один живий вогник у незгасному ланцюгу нашої вдячності. Геннадій Кулик повернувся додому в щирих дитячих розповідях та сльозах рідних, які знають: він серед побратимів-янголів охороняє нас із небес.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
