Олена Супрун із Майданецького може годинами розповідати історію села

«Хочу перевидати книгу мого земляка Теофана Бабієнка, який ще до революції емігрував до Канади. Став там успішним фермером, але ніколи не забував про рідне село, – каже під час нашого знайомства Олена Супрун із Майданецького, що на Тальнівщині. – Прожив 103 роки, любив писати. У нашому селі у нього залишилися родичі. Вони теж були довгожителями».

Жінка може годинами розповідати про давню історію села і про сьогодення, про родину. Розповість про цукровий завод і про власників, які тут жили. Словом, вона пише історію села.

– Я 15 років на громадських засадах доглядала за сільським музеєм і вже тоді захопилася краєзнавством. Наприклад, було відомо сотню імен жителів Майданецького, які загинули у 1932-33 роках голодною, мученицькою смертю. Мені вдалося встановити прізвища ще понад 300 односельців, – показує записи у зошиті Олена Максимівна, зазначає, – більшість померлих колгоспники, робітники цукрозаводу менше мерли, бо мали краще забезпечення.

Жінка іде в сусідню кімнату і повертається із папками переповненими паперами і фотографіями. Старанно розгортає і коментує кожний запис. Бідкається, що не вміє набрати тексти на комп’ютері. Каже для цього наймала людину і платила 10 гривень за аркуш.

– Я не поспішаю, хочу всі періоди історії і археології охопити. Щоб було якнайбільше відомостей про Майданецьке, – зізнається співрозмовниця.

Олена Супрун три рази поступала в педагогічний інститут, але здобула вищу освіту за спеціальністю бібліотекар.

– Мене Анатолій Костянтинович Ковальов узяв у школу працювати лаборантом. До цього, після Тальнівського технікуму, працювала нормувальником в колгоспі, отримувала 100 рублів, а пішла на 70. А в бібліотеку взяла Раїса Іванівна, наступний директор школи, – розповідає Олена Максимівна.

25 років пропрацювала у Майданці шкільним бібліотекарем. Потім ще 4 роки у Броварах. Каже дуже любить читати, особливо книги з історії України та краєзнавчі. Саме вони й надихнули на дослідницьку роботу.

Але є у жінки й інші захоплення. На стінах у пані Олени багато вишитих картин. Здебільшого це квіти: соняхи, бузок.

– Я все вишиваю: і натюрморти, і квіти, і тварин, і природу. Вшивання – це моя улюблена справа, – зізнається майстриня. Вона не приступає до нової роботи, доки не завершить попередню. Вишивки не продає. Зберігає вдома, дарує рідним.

Дочка Лариса доктор наук, живе в Києві. Досліджує філософську антропологію. Автор наукових праць. Онука працює в Китаї.

2 березня Олена Максимівна святкуватиме 65-річчя. Редакція газети «Новий Дзвін» вітає ювілярку та бажає їй не втрачати творчого і дослідницького запалу, завжди залишатися оптимістом, здатним працювати на благо села і краю.

Олег ШАТАЙЛО