Олександр Тимошенко воював на боці американців

93-річний Олександр Тимошенко живе в селі Лоташеве Тальнівського району Черкащини. Кілька років тому продав своє авто ГАЗ 1943 року випуску в кіностудію ім. Олександра Довженка. За виручені кошти придбав “волинець”. Довго не погоджувався продавати стару машину, бо сумував за американським “віллісом”. Тимошенко їздив на ньому під час Другої світової, коли служив у американському війську.

У Лідії Григорівни, дружини Тимошенка, хворі ноги, тож на стіл накриває господар. Кладе широкі ложки й виделки з викарбуваними буквами U. S.

— Ще десь кітель є, але в ньому дірки. Бо наші, як погони зривали, то з м’ясом вирвали. Якщо треба, я одіну.

Тимошенко народився 1923-го. Через 10 місяців помер його батько Микита Іванович. 1929-го розкуркулили діда Петра Шкарбана, хлопець залишився з матір”ю. З початком війни вітчим Григорій Кирилович — бригадир тракторної бригади — забрав Олександра із собою перевозити техніку за Дніпро. Дорогою до Дніпра надійшов наказ збирати хліб у Шполянському районі.

— Директор машинно-тракторної станції сказав: война войною, а хліб нада збирать. Коли кончилася солярка, заправляли трактори самогоном, розводили бензіном — і гайда, — сміється. — Якось прокинулися в тракторному вагончику, дивимося — німці на мотоциклах їздять. Ми вернулися в Лоташеве.

У травні 1942-го Тимошенка забрали остарбайтером до Німеччини. Привезли на тартак у місто Ноєнкіршен. Каже, в неволі найбільше дошкуляв голод. Осінньої ночі шестеро українців продерлися крізь три ряди колючого дроту і втекли до лісу. Вирішили стрибати на поїзд і їхати на Схід.

— Залізли в одкритий вагон, в якому везли сільгосптехніку. А стрелочнік побачив нас. Видав — за кожного втікача німцям платили 50 марок. У гестапо ми не знали, шо брехати. Кажемо, що нас по здоров’ю комісували. А поліцай — здоровенний такий німець — сміється: “Ми вас зараз підлікуємо!” Завели у підвал і всипали по 25 різок. Потім повезли до Ноєнкіршена. Хазяї зраділи, і ще дали по 25 різок.

8 березня 1945-го до оселі господарів тартаку зайшли двоє солдатів-американців. Сказали, щоб німці підшукали собі інше житло, бо тут квартируватимуть американські вояки. Потім раптом двоє заговорили українською. Це були діти галичан-переселенців.

— Я їм: “Візьміть і мене із собою на фронт”, — Олександр Микитович встає із-за столу й починає розмахувати руками. — Мені було 18 років. Капітан питає: а він хоч стріляти уміє? Кажу, на машині можу їздити.

Олександру видали американську військову форму.

— Два кітеля — парадний і робочий, ботінки, брюки, гімнастьорку. Одразу побіг до дзеркала. Дивлюся й очам не вірю: я чи не я?

Українець возив “віллісом” сержанта Білла Беннета. Хлопці потоваришували й домовилися після війни їхати у Сполучені Штати. Тимошенко вирішив, що в Україні його ніхто не чекає.

— Німці вже були, як морені мухи — майже не сопротівлялися. Я шукав їх по чердаках, підвалах і в плєн брав. Ото тільки есесовці скаженіли. Якось із Біллом ночували в німецькому селі. Вночі увірвалися есесовці. Питали, чи нема американців. Але, слава Богу, хазяї нас не видали.

Звістка про перемогу застала вояків в австрійських Альпах. Десь поряд здалися кіннотники російського генерала Шкуро, який воював на боці німців. Їхні коні розбрелися по горах. Олександр із Біллом вирішили покататися. Есесівці почали стріляти з пістолетів і поранили Білла. Тимошенко закинув його на свого коня і погнав до санчастини. Відтоді українець товариша не бачив. Через тиждень зустрів військовополоненого москвича, який умовляв проситися до своїх.

— Не в добрий час я погодився. Ще й, дурень, попросив американців, щоб одвезли, — голос чоловіка дрижить. — Поїхали моїм “віллісом”. Наші зустріли привітно, сміялися. А тільки американці повернулися, вирвали з м’ясом погони, забрали пояс, шнурки і спровадили на губу (гауптвахту. — “ГПУ”). Подозрєвали, що мене закинули як американського шпіона.

У штрафбаті Тимошенко потрапив на Донбас. Там працював три роки. Ходив у американському кітелі, бо іншого одягу не мав. У Лоташевому одружився з дояркою Лідією. Має 67-річного сина Миколу й 57-річну доньку Валентину. Працював трактористом, перед пенсією водив молоковоз.

— Коли за Союзу гудили американців, я ніколи не вірив тій пропаганді. Для мене вони — найкращі хлопці, з якими прожив два найщасливіші місяці своєї жизні.

У 2009 Олександр Микитович отримав пільги учасника бойових дій.

Каже, що пише листи в Українське консульство в Нью-Йорку. Хоче знайти фронтового товариша Білла. Пошуки веде з 1988 року.

Юрій СТРИГУН