Вісті Черкащини 
Охоронець пам’яті: Валентин Гордєєв і його Тальне
Спогади друзів та колег
Він ніколи не гонився за столичною славою й не оббивав пороги високих кабінетів. Його справжня величина вимірювалася десятиліттями в районці, тисячами проявлених плівок і стосами архівних тек, які він наповнював сенсом усе життя. Валентин Гордєєв добровільно взяв на себе відповідальність за пам’ять цілого міста. Це була мовчазна обітниця перед рідною Тальнівщиною – урятувати її від забуття.
Доля як служіння
Є інтелектуали, які тримають на собі культурний каркас провінції. Шлях журналіста, розпочатий 1965 року, став для нього тривалою місією. У 1991-му Гордєєв за власний кошт видав вірші Василя Симоненка, що довго чекали свого часу під цензурною забороною. Завдяки йому побачили світ збірка народної поетеси Палажки Баштанюк, книга спогадів Олени Савченко «Молотарка» та інші праці.
Ерудит, який знав французьку та німецьку, Валентин Олександрович роками досліджував минуле свого краю. Зацікавлення палацом Шувалових та парком втілилося в книгу «Золоте дно. Невідоме і призабуте Тальнівського краю». Від 1998 року й майже до останніх днів він редагував газету «Поле Честі». Ця назва стала його маніфестом. У 2004-му став до лав Тальнівського комітету національного порятунку, захищаючи правду словом і ділом.
Босоноге дитинство (зі спогадів дружини Любові Гордєєвої)
Батьки-вчителі жили, мов перелітні птахи: куди кликав обов’язок, туди рушала й родина. Валентин змалечку вбирав у себе дух черкаських сіл: Поташі, Мошурова, Білашок, Гордашівки. Згодом, коли райони почали перекроювати, доля закинула родину на Кіровоградщину: спершу в Підвисоке, а потім у Перегонівку.
Валентин ріс не по роках кмітливим. У Гордашівці стався випадок, що визначив його характер. П’ятирічного бешкетника замкнули в хаті, щоб не заважав дорослим працювати. Та він не змирився із самотністю. Якимось дивом вибрався на волю й прийшов просто до школи: «Не буду я вдома сидіти!». Так і залишився за партою серед старших дітей. У п’ятнадцять юнак уже тримав у руках свідоцтво з відзнакою. Спершу в його житті з’явилися фізико-математичний факультет, цифри й суворі розрахунки. Проте згодом в армійському блокноті дедалі частіше з’являлися не формули, а живі нариси про людські долі.
Доленосна зустріч: світло в об’єктиві
Подружнє життя Гордєєвих почалося з чужого свята. Любов працювала в росії, аж поки лист від подруги з Лисянки не покликав її бути дружкою на весіллі. Того липня 1969 року дівчина вперше побачила Валентина. Він щойно змінив армійську шинель на цивільний одяг і не випускав із рук фотоапарата. Здавалося, хлопець бачив світ інакше – крізь гру світла й тіні. (Ця пристрасть жила в ньому змалечку: свій перший апарат він зібрав сам, а на справжній заробляв, знімаючи односельців за мізерну плату).
Молодята побралися 1 жовтня 1969 року. Поки Любов чекала на первістка Романа, Валентин уже закладав фундамент їхнього майбутнього в Тальному, яке він любив понад усе.
Учитель дарував крила (зі спогадів Світлани Проценко)
Шлях Світлани Проценко до витоків рідного краю відкрився у 2002-му, коли вона, працюючи в міській раді, почала дописувати до районної газети. Валентин Олександрович працював там відповідальним секретарем. Він мав особливий хист – делікатно підкреслювати силу автора. Саме тоді мовив слова, що стали для Світлани Євгеніївни орієнтиром: «У вас своєрідна подача матеріалу. Вас ніколи й ні з ким не сплутаєш». Мудрий наставник навчив її бачити світ крізь об’єктив: «Світлина мусить бути живою. Небо не має залишатися застиглою сірою пусткою. Нехай там пливуть, наче чиїсь спогади, білі хмари…»
У 2013-му, коли в міськраді лише заговорили про музей, Валентин Олександрович увійшов до складу комісії та реально допомагав. Світлана Проценко тоді ще мало знала про музейну справу, їздила на консультації до колег, розбиралася з архівами, і старший друг весь цей час був поруч.
Її перший офіційний робочий день у музеї припав на 5 серпня 2016 року. А вже
вранці наступного дня Гордєєв приніс стару чорнильницю-непроливайку. Вона стала експонатом №1 у книзі обліку. Кожна книжка, яку він віддавав, мала значення: чи то рідкісні переписи містечок за 1900 рік, чи Шолом-Алейхем. Директорку найбільше вражало те, як Валентин Олександрович ці книги передавав: у них завжди були паперові закладинки на сторінках, де згадувалося Тальне. Заздалегідь вичитував текст, щоб їй не доводилося шукати потрібне навпомацки.
Таємниця роду та втрачена сповідь
Особливо щемливим моментом для них обох стало розкриття таємниць коріння роду Гордєєвих. В архівах Центрального державного історичного
архіву Світлана Проценко відшукала згадки про Епіфанія Гордєєва. Виявилося, що прадіди Валентина Олександровича служили священниками на Уманщині ще з далекого 1700 року. Жінка назавжди запам’ятала його погляд у ту мить. Спочатку недовіра, а потім безмежне, майже дитяче щастя від знайденої ідентичності. Після цього чоловік відкрив їй завісу сімейних таємниць, ділився фотографіями й розповідав про спорідненість із відомими родами.
Проте була в їхній історії й струна, що досі відгукується болем. Усе своє життя
Валентин Олександрович плекав мрію – видати «Енциклопедію Тальнівщини». Матеріал збирав по краплинах десятиліттями. Карту рідної землі знав так, ніби сам був її творцем. Довго шукали ту заповітну папку з матеріалами, які краєзнавець колись передав до музею історії хліборобства. Вона ніби розчинилася в часі. І лише тепер, коли Валентин Олександрович уже відійшов у вічність, Світлана знайшла її. Тепер береже цю теку як найвищу реліквію, присягнувши собі, що справа всього життя її Вчителя не зникне в сутінках забуття.
Останній акорд
Останньою великою битвою Валентина Гордєєва стала інша краєзнавча книга. Хвороба вже заважала вправно володіти комп’ютером, пальці не завжди слухалися, але він не відступав. Писав, доки мав сили, доки в душі жеврів вогник відповідальності перед історією. Коли ресурси вичерпалися, справу підхопила й довела до кінця Тетяна Карачун.
Валентин Олександрович пішов тихо 1 серпня 2024 року, не дочекавшись двох важливих дат: свого вісімдесятип’ятиріччя та смарагдового ювілею подружнього життя. На жаль, його час уже розчинився у вічності.
Післяслово
Валентин Гордєєв не був героєм національних новин. Але без таких людей не існує країни як живої спільноти. Завдяки йому Тальне пам’ятає себе. У фотографіях. У книжках. У музейних вітринах. У тій заповітній теці, що таїть у собі любов Людини до рідного краю.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
